Дівчина кілька днів майже не вставала з ліжка.
Владислав лікував її мовчки і впевнено, ніби це було частиною його звичного життя.
Він приносив воду, їжу, стежив, щоб вона вчасно приймала ліки.
Іноді просто перевіряв температуру, не пояснюючи зайвого.
Вона не питала.
А він не давав причин сумніватися.
Дім у ці дні став тихішим, ніж зазвичай, навіть попри те, що вони перебували в одному просторі майже постійно.
Минув тиждень.
Слабкість поступово зникала.
Одного ранку Зоряна вперше підвелася без відчуття, що тіло її не слухається.
Вона обережно зробила кілька кроків і зрозуміла — може повернутися до роботи.
Коли вона вийшла з кімнати, життя в домі вже текло звичним ритмом.
Але щось у ньому ледь помітно змінилося.