Глава 2

Дівчина працювала у пана вже тиждень.
Вона  швидко звикла до ритму цього дому, хоча він залишався таким самим відстороненим, як і в перший день.
Пан щоранку йшов кудись. Він не пояснював куди і не залишав жодних пояснень.
Увечері повертався.
Потім вечеряв, читав і йшов спати.
Без зайвих слів. Без змін.
Вона теж звикла до свого ритму.
У вільний час дівчина почала читати книги з його бібліотеки. Він не заперечував — просто мовчки дозволяв це, ніби так і мало бути.
Дім поступово переставав здаватися зовсім чужим.
Але не він.
Щовечора вона помічала одну річ.
Він дивився на неї. Не довго. Не відкрито.
Просто короткий погляд — ніби перевірка чогось, чого вона не могла зрозуміти.
І щоразу, коли вона це помічала, він відводив очі так, ніби нічого не сталося.
А вона не питала.
Поки що.

Минув місяць, як молода служниця працювала в домі.
Усе залишалося майже незмінним: тиша, правила, його відсутність уранці і повернення ввечері.
Одного дня Владислав мовчки поклав на її тумбочку гроші.
— Це тобі за роботу, — сказав він коротко.
Вона нічого не відповіла одразу.
Тільки пізніше взяла їх.
Наступного дня вона вийшла з дому і купила фарби та мольберт.
І вперше за довгий час дозволила собі те, за чим сумувала найбільше.
Вона почала малювати пейзаж.
Час ніби зник.
Світ звузився до полотна, кольорів і руху пензля.
Вона не помітила, коли він повернувся.

Він стояв у дверях і мовчки дивився на картину.
Довго.
Тільки тоді дівчина відчула його присутність і обернулася.
— Ти талановита, — сказав він просто.
— Дякую, — відповіла вона після короткої паузи.
Він кивнув.
— Сьогодні я вечеряти не буду. Вже поїв.
І так само тихо вийшов.
Вона залишилася біля картини, не одразу повертаючись до роботи.
І вперше подумала, що цей дім іноді змінюється, навіть якщо зовні здається однаковим.