Глава 1

Ранок у домі Владислав був тихим.
Зоряна прокинулася раніше, ніж хтось інший. Спочатку вона не одразу згадала, де знаходиться — нове місце ще не стало звичним.
Кілька секунд вона просто лежала, слухаючи тишу.
Потім піднялася.
У домі було холодно й порожньо, ніби він ще не вирішив, приймати її чи ні.
Вона тихо зібралася і вийшла з кімнати.
На кухні вже було світло.
Владислав стояв біля столу.
Він навіть не обернувся одразу.
— Ти рано, — сказав він спокійно.
— Мені треба працювати, — відповіла вона.
Коротка пауза.
— Робота в тому, щоб не заважати, — сухо додав він.
Вона нічого не відповіла.
Просто відкрила шафу, дістала посуд і почала готувати сніданок.
У домі знову стало тихо.
Але це була вже інша тиша — не нова, а щоденна.
І саме в ній починалося її справжнє перебування тут.

Після сніданку він кудись пішов.
Зоряна  помітила, як Владислав вийшов не через двері, а через балкон. Там справді була драбина.
Це здалося їй дивним, але питати вона не стала.
Вона залишилася сама.
Роботи було багато, але вперше це не лякало. На щастя, їй допомагала магія, якою вона володіла, — завдяки їй прибирання й дрібні справи займали значно менше часу.
Вона прибрала кімнати, випрала речі, приготувала їжу.
Поступово дім почав виглядати не просто порожнім, а трохи впорядкованим.
Тільки тоді вона помітила деталі, яких не бачила вчора.
Крім кухні тут були ванна, туалет і пральна машинка.
Можна було жити тут і майже не виходити в основну частину будинку.
Це усвідомлення чомусь залишило дивне відчуття.
Увечері він повернувся.
Двері відчинилися тихо.
— О, ти ще не пішла, — сказав він, ніби це було просто спостереження.
Він коротко глянув на неї:
— Накрий на стіл у залі.
І, не чекаючи відповіді, пішов у ванну.
Зоряна  на мить застигла, але потім мовчки взялася за роботу.

Хлопець  вийшов із ванної вже в піжамі, ніби це була звична частина вечора.
Він зупинився на мить, глянув на стіл і на дівчину.
— Сідай і ти, поїж, — сказав він спокійно.
Вона трохи вагалася, але все ж сіла.
Вони знову опинилися за одним столом у тиші.
Зоряна раптом зрозуміла, що за весь цей час навіть не знає його імені.
Вона підняла погляд:
— До речі, а як тебе звуть?
У ту ж мить він ніби очікував цього запитання.
— Зоряна, — відповів він.
Вона здивовано моргнула:
— Ви що, думки читаєте?

— Ні.
Коротка пауза.
— А як мені до вас звертатися?
Він подивився на неї рівно:
— Пан Владислав.
Тиша повернулася за стіл, але тепер вона вже не була зовсім звичною.