Розділ перший

Після їхньої розмови дівчина швидко вибігла з кав'ярні, витираючи сльози долонею.

«Хіба так можна?» – Запитувала себе Ноемі, але відповідь так і не знайшла. Зате, вона дещо зрозуміла для себе: варто спробувати. Якщо вона дійсно пройде екзамен, то для неї це буде краще в усіх випадках, адже вона зможе переїхати в нове місто, що поєднує в собі багату історію, сучасність та науковий прогрес, та нарешті віднайти своє місце, оскільки по словах старого ця академія дійсно варта уваги.

Але чи варта уваги вона?
 

Знайшовши в інтернеті офіційний сайт, дівчина приємно здивувалася. На форумі можна було побачити фотографії самої академії, що була побудована в стилі класицизму, великий сад, що був загороджений від лишніх очей великими воротами, та в такому ж стилі гуртожиток, хоча в середині все було зроблено досить сучасно. Про їдальню, окрему ванну для кожної кімнати, а в кімнаті було по два ліжка, спортзал та кімнату для відпочинку взагалі не варто згадувати: там все просто чудесно.

Власне, відбір був дійсно суворий: не говорячи про складний тест, на який у вас було мінімум часу, там дивилися і на інші характеристики, в плані комунікації, положення в сім'ї, твій успіх у теперішньому закладі освіти, чи немає у тебе заборгованостей та проблем з правоохоронними органами. Але оскільки тут брали за талант, думаю, моє положення в сім'ї ніяк не стане перешкодою для вступу.

«Вітаю, ви набрали 97 зі 100 можливих балів. Будь ласка, зателефонуйте за номером 096 38 *** **, та залишіть свої дані у цій анкеті.»

Це неможливо...хіба все може пройти так гладко?

Та гладко, звісно ж, пройти не може. Після телефонного дзвінка Ноемі домовилася про зустріч в одній із кав'ярень, які були менш популярними через геолокацію, а отже, менш людним.

Цього разу дівчина вирішила одягнути сукню, яка буде більш відповідати образу талановитої художниці з прихованими уміннями. А одягу в неї було вже не так багато: дві безглузді футболки, біла сорочка, чорні брюки та обтисла чорно-біла спідниця в клітинку, що підкреслювала стрункі ноги дівчини. А сукні то якраз і не було. Чому? Дівчина забула, що місяць тому продала її своїй колезі, що заплатила їй менше, ніж за половину вартості, оскільки тоді їй необхідні були кошти в найкоротші терміни.

Тому в неї просто не залишилося вибору, окрім як одягнути сорочку з брюками, аби хоч якось бути схожою на людину.

З волоссям все було значно простіше: звичайний кінський хвіст з декількома пасмами волосся попереду.

Після того, як дівчина зібралася, вона замовила таксі на залишок грошей, адже автобусом вона б їхала значно повільніше.

Приїхавши по адресу, вона натрапила на маленьку будівлю в провулку, вивіска якої сповіщала всіх про прибуття до «Раю на землі». Жахлива назва, але що ж поробиш.

В середині було слабке освітлення, все було в темних тонах, по периметру приміщення стояло декілька дерев'яних столиків, за якими було всього декілька людей. П'ять, якщо точніше.

— Ви Ноемі Ломбарді? – молодий чоловік в костюмі трійці підійшов позаду до дівчини, та отримавши невпевнений кивок, повів її до самого кінця зали. — Прошу, – мовив він, відчиняючи двері, що раніше вона не бачила через їхню схованку.

Дівчина повільно покрокувала в середину, готуючись телефонувати в поліцію, адже все від самого початку виглядало дуже дивно, наче її зараз викрадуть та зроблять жахливі речі.

Та попри все в кімнаті була досить затишна атмосфера. На фоні грала спокійна мелодія, а за столиком на диванчику сидів старий чоловік, попиваючи своє вино.

— Вітаю, юна леді. Не варто так боятися, – старий чоловік привітно посміхнувся запрошуючи до столу, та покликавши офіціанта, почав бесіду.

— Я Джеймс Хантер, можна просто Джеймс..Я, як ти вже зрозуміла, той, хто відкрив академію, та той, хто особисто відбирає учнів.

— Ви не українець? – трохи невпевнено поставила запитання вона.

— Так само як і ти, Ноемі, – чоловік спокійно посміхнувся, даючи зрозуміти, що нервувати не потрібно, та відрив свій напій, нарешті дочекавшись на офіціанта.

— Цій панянці гарячий шоколад та два еклери на свій смак, а мені ще трохи вина.

— Ні, що ви, я..я не брала з собою свій гаманець, я гадала, що ми лише на співбесіду.

— Не турбуйся за це, я пригощаю. До того ж жарти жартами, а зараз тобі буде складно..

— Перепрошую? – трохи занепокоєно мовила дівчина, відчуваючи себе не у своїй тарілці.

— Ні-ні, не бійся, нічого такого, просто...я повинен знати, кого беру під свою опіку..

— Але я вже вказала всі свої дані, хіба ні?

— Я не за це. Мені потрібно знати твою історію..те, через що ти пройшла до нашої зустрічі.

Ноемі нервово ковтнула. Тобто вона повинна йому розповісти все? Все, через що вона пройшла за своє життя? Своє дитинство?

— На скільки відверто я повинна з вами говорити?

— На скільки це можливо, Ноемі. Всі, хто навчаються в моїй академії – мені як діти, і ти, дівчинко, не виключення. Що б не ховалося за твоїми плечима, ти повинна розповісти мені, аби я зміг дати тобі ради.

Раптово, у неї з'явилося відчуття, наче вона розмовляє зі своїм дідусем: завжди дасть якусь пораду, вислухає, підтримає, побалує та розповість смішні історії. Та звідки у неї таке відчуття, якщо її дідусь був далеко не таким чудовим. Та його дідусем було і складно назвати.

— Як ви це робите..? – тихо запитала дівчина, що вперше відчула бажання виговоритися комусь.

Та він просто мовчав. Довго, спокійно чекав, допоки вона збереться до купи та наважиться розповісти усе, не приховуючи нічого, що було важливим.

— Я...все почалося дуже давно, мені тоді ще, здається, і п'яти не було... – почала свою розповідь Ноемі, опускаючи голову додолу. — Наша сім'я була велика, але точно не дружня. Батько весь час зникав на роботі, мама вдавала, що нас не існує, виконуючи роботу чудової домогосподарки, старші сестри та брати весь час боролися за місце біля нашого дідуся, а інші...просто лицемірні виродки. Як і вся наша родина загалом.