Епілог. Там, де пахне смерека

«Деякі дороги ми обираємо самі. А деякі ніби весь цей час чекали саме на нас.»

Минуло чотири місяці.

Осінь повільно розфарбувала Карпати у золоті, мідні й багряні кольори.

Марта стояла на пероні, міцніше стискаючи ручку невеликої валізи.

Вона хвилювалася.

Не так, як тоді, коли вперше вирушала у відпустку.

Це було інше хвилювання.

Тепле.

Щасливе.

За ці чотири місяці багато що змінилося.

Вони з Андрієм телефонували майже щовечора.

Надсилали одне одному фотографії.

Він показував їй ранкові тумани над горами.

Вона — перший вазон, який справді купила після повернення додому.

Маленька зелена рослина вже пустила нові листочки й стояла на підвіконні її квартири.

Щоразу, коли Марта дивилася на неї, згадувала той світанок із чашкою кави.

І його слова.

«Не дозволимо цій історії закінчитися сьогодні».

Вони дотрималися цієї обіцянки.

Автобус зупинився біля знайомого дерев'яного котеджу.

Марта вийшла назовні.

Повітря пахло мокрим листям і смерекою.

Вона усміхнулася.

— Я знав, що ти посміхнешся.

Вона обернулася.

Андрій.

Він стояв біля хвіртки в темно-зеленій куртці, засунувши руки в кишені.

Той самий спокійний погляд.

Та сама усмішка.

Лише тепер у ній було ще більше радості.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Потім Марта швидко підійшла ближче.

— Привіт.

— Привіт.

— Я скучила.

Він тихо засміявся.

— Я теж.

Вона не вагалася.

Обійняла його міцно, ніби хотіла надолужити всі дні, коли вони були далеко одне від одного.

Андрій обійняв її у відповідь.

— Ласкаво прошу додому.

Марта трохи відсторонилася.

— Додому?

— А хіба ні?

Вона озирнулася.

Той самий котедж.

Та сама тераса.

Ті самі гори.

І запах смереки, який вона впізнала б серед тисяч інших.

— Мабуть... тепер уже так.

— Дивись, хто приїхав!

Із будинку вискочив Денис.

— Нарешті! Бо Андрій уже втретє за сьогодні перевіряв годинник.

— Я не...

— Перевіряв, — перебив його Денис.

Слідом вийшли Софія й Олег.

— Обійми? — запитала Софія.

— Обов'язково!

За мить усі вже сміялися на подвір'ї, перебиваючи одне одного розповідями.

Здавалося, ніби між їхньою останньою зустріччю минуло не чотири місяці, а лише один день.

Михайло виніс із будинку чайник.

— Ну що, мої мандрівники...

Карпатський чай уже готовий.

— І сирники? — з надією запитав Денис.

— І сирники.

— Я знав, що життя прекрасне!

Усі вибухнули сміхом.

Марта глянула на Андрія.

Він уже дивився на неї.

Без жодного слова.

І вона зрозуміла, що це відчуття нікуди не зникло.

Навпаки.

Стало лише сильнішим.

Вона взяла його за руку.

Тепер уже зовсім природно.

Наче так було завжди.

Над горами повільно сідало осіннє сонце.

У повітрі пахло чаєм, деревиною й смерекою.

Марта заплющила очі лише на мить.

І подумала, що іноді доля справді знає, куди привести людину.

Треба лише одного разу наважитися вирушити в дорогу.

Кінець.

_______________

🌲 Дякую, що прожили цю історію разом зі мною.

Якщо роман «Там, де пахне смерека» залишив теплий слід у вашому серці, буду дуже вдячна за ваш коментар. Розкажіть, який момент запам'ятався найбільше і хто став вашим улюбленим героєм.

Підписуйтеся, щоб не пропустити нові історії та, можливо, другу книгу про Марту й Андрія. До нових зустрічей! 💚📖