Розділ 24. До нової зустрічі

«Іноді найважливіші слова народжуються тоді, коли часу майже не залишається.»

Автобус повільно під'їхав до зупинки.

Тихе бурчання двигуна несподівано здалося надто гучним.

Водій відчинив двері й почав складати багаж до великого відділення.

— Ну що... — видихнув Денис. — Оце і все.

— Не люблю ці слова, — тихо сказала Софія.

Михайло по черзі обійняв кожного.

— Бережіть себе.

І не забувайте, що в Карпатах на вас завжди чекатимуть.

— Обов'язково повернемося, — відповів Олег.

— І цього разу не на кілька днів, — додав Денис.

— Тільки не забудь дорогу, — усміхнувся Андрій.

— Уже починається...

Усі засміялися.

Цей сміх був трохи сумним.

Але саме він допоміг приховати хвилювання.

Валізи вже стояли в багажному відділенні.

Софія першою піднялася до автобуса.

За нею зайшов Олег.

Денис затримався біля Андрія.

— Бережи ці гори.

— А ти бережи свої жарти.

— Обіцяю.

Вони міцно потиснули один одному руки.

— Марто! — гукнула Софія з дверей автобуса. — Ми займаємо місця біля вікна!

— Зараз!

Марта озирнулася.

Вона й Андрій залишилися на кілька кроків позаду інших.

Світ ніби знову став тихішим.

— От і все... — ледь чутно сказала вона.

Андрій повільно похитав головою.

— Ні.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Це не кінець.

Це лише кінець відпустки.

Марта відчула, як до очей підступає тепло.

— Я боялася, що ти скажеш: «Щасти».

— Не скажу.

Він зробив ще один крок.

Тепер їх розділяла лише мить.

— Я хочу побачити тебе знову.

Не колись.

А скоро.

Марта всміхнулася крізь хвилювання.

— Я теж.

Вона не думала.

Не аналізувала.

Лише зробила маленький крок назустріч.

Андрій обережно взяв її за руку.

Його пальці були теплими.

Він на мить затримав погляд на її очах, ніби мовчки запитуючи дозволу.

Марта ледь помітно кивнула.

І тоді він ніжно поцілував її.

Поцілунок тривав лише кілька секунд.

Без поспіху.

Без гучних обіцянок.

Лише щире зізнання, яке вже давно жило між ними.

Коли вони відсторонилися, Марта тихо засміялася.

— Знаєш...

— Що?

— Мені здається, я закохалася в Карпати двічі.

Андрій усміхнувся.

— А вдруге?

Вона подивилася йому просто в очі.

— Вдруге... це вже не зовсім у Карпати.

Він не стримав усмішки.

— Це найкраще, що я чув за дуже довгий час.

Із автобуса почувся голос Дениса:

— Якщо ви ще хвилину стоятимете, ми поїдемо без Марти!

— Денисе! — одночасно вигукнули Софія й Олег.

— Що? Я просто переживаю за розклад!

Марта засміялася, витираючи куточок ока.

— Мені час.

— Так.

— Ти справді чекатимеш?

— Скільки буде потрібно.

Вона легко стиснула його долоню.

— Тоді до зустрічі.

— До зустрічі, Марто.

Вона піднялася сходинками до автобуса.

Сіла біля вікна.

Двигун загуркотів голосніше.

Автобус повільно рушив.

Андрій стояв на узбіччі, не відводячи погляду.

Марта підняла руку.

Він відповів тим самим.

Дорога зробила перший поворот.

Постать Андрія ставала дедалі меншою.

Та дивним чином Марта відчувала, що він не віддаляється.

Навпаки.

Відтепер він назавжди залишиться десь дуже близько — там, де живуть найтепліші спогади й народжуються нові мрії.

Автобус зникав серед карпатських доріг.

А попереду на них чекала вже інша історія.

Не про випадкову зустріч.

А про зустріч, яку вони обов'язково призначать знову.