Розділ 23. День від'їзду

«Найважче прощатися з місцем, у якому залишилася частинка твого серця.»

Будильник продзвенів незвично рано.

Цього разу ніхто не поспішав його вимикати.

У кімнатах панувала тиша, яку порушував лише шелест блискавок на валізах і тихе рипіння дерев'яної підлоги.

Марта сиділа на краю ліжка, дивлячись на акуратно складені речі.

Ще кілька днів тому вона так раділа, що нарешті вирвалася у відпустку.

Тепер зовсім не хотілося збирати валізу.

Вона взяла до рук дерев'яну закладку зі смерекою, куплену на ярмарку, і поклала її між сторінками книги.

Потім обережно застебнула браслет на зап'ясті.

Він став для неї набагато більшим, ніж просто сувенір.

Він став нагадуванням про все, що сталося тут.

На кухні вже пахло свіжою кавою.

Михайло поставив на стіл сирники, домашнє варення й ще теплий хліб.

— Сідайте, — сказав він. — У дорогу не можна вирушати голодними.

Денис оглянув стіл і важко зітхнув.

— Знаєте, що найгірше?

— Що? — запитала Софія.

— У моєму місті ніхто не готує такі сирники.

— Це трагедія державного масштабу, — усміхнувся Олег.

— Саме так.

Навіть Михайло засміявся.

Та за сміхом усі відчували інше.

Сьогодні кожен говорив трохи тихіше.

Наче не хотів визнавати, що настав час їхати.

Після сніданку валізи вже стояли біля дверей.

Олег зробив останню фотографію котеджу.

— Щоб не забути, — пояснив він.

— Таке не забувається, — тихо відповіла Марта.

Михайло простягнув кожному маленький полотняний мішечок.

— А це вам на згадку.

Усередині були сушені карпатські трави.

— Заварите чай удома.

І, може, хоча б на кілька хвилин знову опинитеся тут.

Софія міцно обійняла його.

— Дякуємо вам за все.

— Приїжджайте ще.

— Обов'язково, — відповів Денис. — І цього разу я навіть не заблукаю.

— Не обіцяй того, чого не можеш виконати, — засміявся Андрій.

До автобусної зупинки вони вирушили пішки.

Дорога, яка кілька днів тому здавалася початком пригоди, тепер стала дорогою прощання.

Ніхто не поспішав.

Денис навіть перестав жартувати без упину.

Час від часу компанія замовкала, і тоді було чути лише шум річки та спів птахів.

Марта йшла поруч із Андрієм.

Їхні плечі майже торкалися.

Іноді вони переглядалися й усміхалися.

Ніби намагалися запам'ятати одне одного саме такими.

Попереду вже було видно автобусну зупинку.

Поруч стояла стара дерев'яна лавка.

Автобус ще не приїхав.

— Я куплю води, — сказав Денис.

— Я з тобою, — додала Софія.

— І я, — озвався Олег. — Треба ще листівку.

Вони відійшли до маленького магазинчика через дорогу.

Біля зупинки залишилися лише Марта й Андрій.

Навколо було тихо.

Лише вітер легко ворушив листя старого клена.

— Не люблю прощання, — зізналася Марта.

— Я теж.

Вона опустила очі.

— Найбільше боюся, що ми повернемося до своїх міст... і все це залишиться лише гарним спогадом.

Андрій зробив крок ближче.

— А ти цього хочеш?

Вона відразу похитала головою.

— Ні.

— Я теж не хочу.

Марта підняла погляд.

У його очах не було невпевненості.

Лише спокійна щирість.

— Тоді давай не дозволимо цій історії закінчитися сьогодні.

У неї защеміло в грудях.

Вона усміхнулася крізь хвилювання.

— Домовилися.

Саме в цю мить у далині почувся звук двигуна.

Автобус повільно з'явився з-за повороту.

Час, який здавався безмежним, раптом почав спливати надто швидко.

Марта глибоко вдихнула.

Найважливіші слова ще чекали попереду.