Розділ 22. Перед заходом сонця

«Деякі миті не просять, щоб їх запам'ятали. Вони самі залишаються з нами назавжди.»

Після пікніка ніхто не поспішав збирати речі.

Денис лежав на пледі, підклавши рюкзак під голову.

— Якщо чесно, я готовий залишитися тут жити.

— Учора ти хотів жити біля прилавка з ковбасами, — нагадала Софія.

— Людина має право на розвиток.

— Це називається зміною пріоритетів?

— Саме так.

Олег тихо засміявся й натиснув кнопку затвора.

— Денисе, ти навіть не помітив.

— Що?

— Я щойно зробив фотографію.

— Видаляй.

— Уже ні.

Усі дружно розсміялися.

Михайло підвівся.

— Хто хоче, може ще трохи пройтися. За капличкою є невеликий оглядовий майданчик. А ми поки залишимося тут.

— Я побуду з вами, — сказала Софія, наливаючи чай.

— І я, — додав Денис. — Хтось же має відповідально доїсти пиріг.

— Це найвідповідальніша справа за весь день, — усміхнувся Олег.

Він залишив фотоапарат на пледі.

— Я теж відпочину.

Марта перевела погляд на Андрія.

— Підемо?

Він лише кивнув.

Стежка за капличкою була вузькою.

Висока трава торкалася ніг, а вітер приносив запах диких трав і нагрітої сонцем землі.

Попереду виднівся старий дерев'яний паркан.

За ним — край полонини.

Вони зупинилися.

Перед ними відкривався широкий краєвид.

Гори ніби хвилями розходилися до самого обрію.

Над ними повільно пливли білі хмари.

Довгий час обоє мовчали.

Не тому, що не було про що говорити.

Навпаки.

Слів було занадто багато.

— Завтра ви поїдете, — тихо сказав Андрій.

— Так.

— Дивно...

Вона подивилася на нього.

— Що саме?

— Мені здається, ніби ми знайомі значно довше.

Марта усміхнулася.

— У мене таке саме відчуття.

Вітер підхопив пасмо її волосся.

Вона спробувала заправити його за вухо, але воно знову вислизнуло.

Андрій ледь усміхнувся.

— Можна?

Вона кивнула.

Він дуже обережно відвів неслухняне пасмо.

Його пальці лише на мить торкнулися її скроні.

Цей легкий дотик був таким природним, що Марта навіть не здригнулася.

Вона лише тихо вдихнула.

Їхні погляди знову зустрілися.

Здавалося, увесь світ навколо став тихішим.

Чути було тільки вітер.

І далекі дзвіночки отари.

— Марто...

— Так?

— Я радий, що ти приїхала.

Вона відчула, як серце почало битися трохи швидше.

— А я... рада, що зустріла тебе.

На його обличчі з'явилася усмішка.

Не стримана.

Справжня.

Тепла.

Він зробив пів кроку ближче.

Марта не відступила.

Вона дивилася йому в очі й розуміла, що більше не хоче вдавати, ніби між ними нічого не відбувається.

Їх розділяли лише кілька сантиметрів.

Андрій повільно підняв руку.

Не поспішаючи.

Наче даючи їй можливість будь-якої миті відступити.

Він легко торкнувся її долоні.

Їхні пальці переплелися.

Марта ледь усміхнулася у відповідь.

— Знаєш... — тихо сказала вона. — Мені здається, Карпати подарували мені значно більше, ніж просто відпочинок.

— Мені теж.

Вони ще кілька секунд стояли поруч, тримаючись за руки й дивлячись на безкраї гори.

Саме в цю мить позаду почувся знайомий голос:

— Ну от!

Денис.

— Я ж казав Софії, що знайду вас саме тут.

Він підійшов ближче й театрально зітхнув.

— Не хвилюйтеся, я нічого не бачив.

Софія, яка підійшла слідом, лише усміхнулася.

— Денисе.

— Що?

— Якби ти справді нічого не бачив, то не сказав би цього.

— Це... слушне зауваження.

Усі четверо розсміялися.

Марта неохоче відпустила руку Андрія.

Але тепер вона вже знала.

Найважливіше не в тому, що їх перервали.

Найважливіше сталося ще до цього.

Вони перестали боятися своїх почуттів.

І попереду на них чекала лише одна розмова, яку більше не можна було відкладати.