Розділ 21. Стежка, яку не хотілося залишати

«Найважче йти вперед тоді, коли знаєш, що кожен крок наближає до прощання.»

Після сніданку Михайло розгорнув на столі стару туристичну мапу.

— Є одне місце, — сказав він, проводячи пальцем по звивистій стежці. — Туристів там майже не буває. Невелика полонина, стара дерев'яна капличка і краєвид, який не знайдеш у жодному путівнику.

— Це далеко? — насторожено запитав Денис.

Андрій ледь усміхнувся.

— Для тебе?

— Так.

— Година спокійної ходи.

— Добре... Це вже звучить не так страшно.

— Переклади з мови Андрія на людську, — тихо прошепотіла Софія до Марти.

— Півтори години, — так само тихо відповіла Марта.

Вони обидві засміялися.

Стежка повільно підіймалася вгору.

Повітря було свіжим, а сонце ще не встигло розігріти каміння. Довкола шуміли смереки, а між ними зрідка миготіли маленькі галявини, вкриті польовими квітами.

Олег ішов трохи позаду, час від часу зупиняючись із фотоапаратом.

— Не рухайтеся!

— Знову? — простогнав Денис.

— Світло ідеальне.

— Воно для тебе завжди ідеальне.

— Саме тому я й фотограф.

На одному з поворотів стежки Михайло зупинився.

— Бачите той камінь?

Серед трави лежав великий валун, майже повністю вкритий мохом.

— Місцеві називають його Каменем бажань. Кажуть, якщо сісти поруч і чесно подумати про те, чого прагнеш найбільше, гора почує.

— А якщо бажань багато? — запитав Денис.

— Тоді доведеться ще раз приїхати.

— Мені подобається ця легенда.

Кожен по черзі підходив до каменя.

Хтось жартував, хтось мовчав.

Коли настала черга Марти, вона сіла поруч і поклала долоню на прохолодну поверхню.

Заплющила очі.

Вона не загадувала нічого складного.

Лише подумала про те, щоб не втратити відчуття, яке знайшла тут.

Відчуття легкості.

Коли вона відкрила очі, Андрій стояв неподалік.

Він нічого не питав.

Лише тепло всміхнувся.

Наче зрозумів усе без слів.

Полонина зустріла їх тихим вітром.

Висока трава м'яко хвилювалася, а десь удалині дзенькотіли дзвіночки овець.

Стара дерев'яна капличка стояла на краю схилу, ніби сторож цього місця.

— Тут так тихо... — прошепотіла Марта.

— Саме тому я люблю приходити сюди, — відповів Андрій.

Вони повільно підійшли до краю полонини.

Перед ними відкривався безкраїй краєвид: зелені хребти, темні смуги лісів і далекі села, що здавалися зовсім маленькими.

— Знаєш, — сказала Марта, — я боялася цієї відпустки.

— Чому?

— Бо думала, що після неї доведеться знову повертатися до того самого життя.

Вона зробила паузу.

— А тепер розумію... що повертатимуся вже іншою людиною.

Андрій подивився на неї.

— Мені здається, ти змінилася ще в той день, коли вперше дозволила собі просто сісти біля озера й нічого не робити.

— Можливо.

Вона усміхнулася.

— І, мабуть, трохи завдяки тобі.

Він на мить опустив очі.

— Дякую.

Його голос звучав тихо й щиро.

— Ей! — пролунав голос Дениса. — Досить серйозних розмов!

Він уже розкладав на пледі сир, хліб, помідори й банку домашнього варення.

— Оголошую урочистий гірський пікнік відкритим!

— Ти навіть тут думаєш про їжу, — засміялася Софія.

— Я думаю про командний дух.

— І він випадково пахне сиром?

— Дуже випадково.

Усі сіли на плед.

Сміялися, пригощали одне одного, згадували кумедні моменти останніх днів.

Олег поставив фотоапарат на камінь і ввімкнув таймер.

— Усі ближче!

Денис театрально обійняв усіх за плечі.

— Якщо я тут погано вийду...

— То це буде єдина фотографія, де ти не кривляєшся, — відповіла Софія.

Клац.

Затвор фотоапарата тихо клацнув.

Ніхто з них ще не знав, що саме цей знімок через багато років стане для кожного нагадуванням про літо, яке змінило їх усіх.

Особливо двох людей, які, самі того не помічаючи, уже давно перестали бути просто випадковими попутниками.