Розділ 20. Останній світанок

«Іноді найкрасивіший світанок приходить тоді, коли серце вже боїться заходу.»

Марта прокинулася ще до світанку.

Кімната була оповита м'яким передранковим напівмороком. За відчиненим навстіж вікном долинало тихе шуміння смерек, а прохолодне гірське повітря наповнювало кімнату запахом роси.

Вона глянула на годинник.

П'ята ранку.

«Ще трохи — і сонце зійде», — подумала вона.

Накинувши светр, Марта тихо вийшла з кімнати, намагаючись нікого не розбудити.

Будинок ще спав.

Лише на кухонному столі стояла записка.

«Якщо прокинешся раніше за всіх — виходь на пагорб за будинком. Андрій.»

Марта не змогла стримати усмішки.

Стежка була ще вологою після нічної роси.

Коли Марта піднялася на вершину пагорба, Андрій уже сидів на великому камені, тримаючи в руках два металеві кухлики.

— Я подумав, що ти прийдеш, — сказав він.

— Звідки така впевненість?

— Бо мені здалося, що ти теж не захочеш проспати останній світанок.

Він простягнув їй кухлик.

— Кава.

— Ти знову все продумав.

— Просто хотів, щоб ранок був правильним.

Вони сіли поруч.

Перед ними повільно прокидалися Карпати.

Туман стелився між вершинами, ніби легка біла ковдра.

Небо змінювало барви — від холодного синього до ніжно-рожевого, а потім до теплого золотавого.

Перший сонячний промінь торкнувся верхівок смерек.

Марта затамувала подих.

— Здається, я ніколи не бачила нічого красивішого.

— Я теж.

Вона повернула голову.

— Ти ж казав, що приходиш сюди часто.

Андрій усміхнувся.

— Красивішим став не світанок.

На мить запала тиша.

Марта відчула, як її щоки злегка порожевіли.

Вона опустила очі в кухлик, приховуючи усмішку.

— Ти вмієш говорити такі речі... ніби між іншим.

— Бо вони найчастіше й народжуються між іншим.

Якийсь час вони мовчки дивилися на гори.

Мовчання не тиснуло.

Навпаки — воно було таким природним, ніби вони знали одне одного вже багато років.

— Марто...

— Мм?

— Коли ти повернешся додому... що зробиш найперше?

Вона замислилася.

— Куплю вазон.

— Вазон?

— Так.

Він здивовано засміявся.

— Чому саме вазон?

— Бо вдома все якесь... правильне. Робота, квартира, графік. А мені хочеться, щоб там з'явилося щось живе. Щось, про що треба дбати.

Андрій кивнув.

— Мені здається, це гарна ідея.

— А ти?

— Я...

Він подивився на долину.

— Напевно, ще якийсь час автоматично чекатиму, що Денис зараз знову скаже якусь дурницю.

Марта голосно засміялася.

— Або що Софія закотить очі.

— А Олег у цей момент непомітно нас усіх фотографуватиме.

Вони сміялися так щиро, що луна понесла їхні голоси схилом.

Саме тоді знизу почувся знайомий крик.

— Я ВАС ЗНАВ, ЩО ТУТ ЗНАЙДУ!

Денис.

Він стояв біля стежки, тримаючи в руках пакет із теплими булочками.

— Ви хоча б один ранок можете провести без романтики... тобто без кави?

Марта не стримала сміху.

— Ми просто дивимося на світанок!

— Авжеж.

— Це правда.

— І я вам майже повірив.

За Денисом неквапливо підійшли Софія й Олег.

— Ми прокинулися, а вас немає, — сказала Софія. — Довелося відправити пошукову експедицію.

— Я був добровольцем, — гордо заявив Денис. — І в нагороду знайшов ще й сніданок.

Він підняв пакет.

— Гарячі булочки!

— Ось тепер це схоже на тебе, — усміхнувся Андрій.

Уся компанія влаштувалася просто на траві.

Вони ділилися кавою, булочками й жартами, дивлячись, як сонце остаточно піднімається над горами.

Марта озирнулася на друзів.

На Олега, який уже шукав найкращий ракурс.

На Софію, що сміялася з чергової історії Дениса.

На Андрія, який сидів поруч і мовчки дивився на обрій.

У неї промайнула проста, але дуже сильна думка.

Іноді щастя не приходить гучно.

Іноді воно просто сідає поруч на вологу від роси траву, простягає чашку гарячої кави й зустрічає з тобою світанок.

І саме тоді ти розумієш, що цей ранок залишиться в серці назавжди.

___________________

💚 Ми вже майже на фіналі цієї історії.

Як ви вважаєте, чим закінчиться ця подорож? Чи залишаться Марта й Андрій разом?

Не забудьте підписатися — попереду найемоційніші розділи роману.