Розділ 19. Після того, як стихає сміх

«Найцінніші розмови починаються тоді, коли всі інші вже розійшлися.»

Багаття поволі догорало.

Полум'я вже не здіймалося високо, лише зрідка спалахувало, коли Михайло підкладав тонку суху гілку.

Надворі стало прохолодніше.

З гір спускався легкий вечірній вітер, приносячи запах смоли й нічного лісу.

— Здається, я програв боротьбу зі сном, — позіхнув Денис.

— Не може бути, — удавано здивувалася Софія. — Людина, яка зранку була готова підкорювати гори, здається?

— Це тактичний відступ.

— До подушки?

— Саме так.

Олег підвівся, потягнувся й узяв фотоапарат.

— Я ще зроблю кілька нічних кадрів і теж піду.

— Не забудь сфотографувати зорі, — сказав Михайло.

— Уже в планах.

За кілька хвилин Денис із Софією побажали всім доброї ночі й зайшли до котеджу.

Олег ще трохи походив подвір'ям, а потім теж зник за дверима.

На терасі залишилися лише Михайло, Марта й Андрій.

Господар неквапливо підвівся.

— Я не заважатиму вам насолодитися останнім вечором.

Він доброзичливо всміхнувся й теж пішов до будинку.

На подвір'ї стало тихо.

Було чути лише потріскування вуглинок і стрекіт цвіркунів.

Марта підтягнула ноги до себе, вкриваючи коліна пледом.

— Не холодно? — запитав Андрій.

— Трохи.

Він мовчки підсунув її чашку ближче до жару.

— Так буде тепліше.

Марта всміхнулася.

— Ти завжди про всіх дбаєш?

Він задумався.

— Не знаю.

— Знаєш.

Андрій подивився на багаття.

— Мабуть, мені просто подобається, коли людям поруч добре.

— Це рідкісна риса.

— Думаєш?

— Так.

Запала коротка тиша.

— А ти? — тихо запитав він. — Чого тобі зараз найбільше хочеться?

Марта довго не відповідала.

— Чесно?

— Лише чесно.

Вона вдивилася в темряву за межами подвір'я.

— Хотіла б натиснути на паузу.

— Через те, що завтра від'їзд?

Вона кивнула.

— Мені давно не було так легко.

Андрій повільно провів долонею по теплій чашці.

— Знаєш... коли працюєш тут, здається, що всі ці зустрічі тимчасові.

Люди приїжджають.

Усміхаються.

Обіцяють повернутися.

Потім сідають у машину.

І дорога забирає їх.

— І ти звик до цього?

Він ледь похитав головою.

— Ні.

— Тоді чому залишаєшся?

Андрій усміхнувся.

— Бо гори навчили мене однієї речі.

— Якої?

— Якщо людина справді хоче повернутися, вона знайде дорогу.

Марта опустила погляд.

На її зап'ясті тихо поблискувала маленька срібна смерека.

Вона машинально торкнулася її пальцями.

— Я повернулася б.

Слова вирвалися самі.

Вона навіть не встигла подумати.

Андрій уважно подивився на неї.

— Справді?

— Так.

Він усміхнувся.

Не широко.

Лише так, як усміхаються, коли чують саме те, на що потай сподівалися.

У цей момент легкий порив вітру зірвав із тераси паперову серветку.

Вона закружляла подвір'ям.

— Зачекай, — засміялася Марта.

Вона підвелася, але серветку підхопив новий порив і поніс далі.

Андрій рушив слідом.

Обоє одночасно нахилилися, щоб її спіймати.

Їхні руки зустрілися.

На мить вони завмерли.

Погляди перетнулися зовсім близько.

Ніхто не поспішав прибрати руку.

Не було жодної незручності.

Лише тиха, майже відчутна теплота між ними.

— Схоже... вона вирішила нас помирити з вітром, — тихо пожартувала Марта.

— А ми хіба сварилися?

— Ні.

— От і добре.

Вони розсміялися.

З боку котеджу раптом відчинилося вікно.

— Ви там серветку вже перемогли? — сонно гукнув Денис.

Марта швидко забрала руку й не стримала сміху.

— Перемогли!

— Добре, — пробурмотів Денис. — Бо я вже почав хвилюватися за її долю.

Вікно зачинилося.

На подвір'ї знову запанувала тиша.

— Він має неймовірний талант з'являтися саме в такі моменти, — сказав Андрій.

— Інакше це був би не Денис.

Вони ще трохи постояли, дивлячись на зоряне небо.

Потім Андрій тихо промовив:

— Уже пізно.

— Так...

Вони повільно рушили до будинку.

Біля дверей обоє неначе одночасно хотіли щось сказати.

Але слова так і не знайшлися.

— Добраніч, Марто.

— Добраніч, Андрію.

Піднімаючись сходами, Марта озирнулася.

Андрій ще стояв на ґанку.

Він теж озирнувся.

Їхні погляди знову зустрілися.

І обидва всміхнулися.

Без слів.

Ніби між ними вже народилася маленька таємниця, про яку поки що знали лише вони.