Розділ 18. Багаття

«Вогонь зігріває руки. Люди — серце.»

Після кількох годин квесту обидві команди повернулися до котеджу майже одночасно.

— Ми перші! — вигукнув Денис, переступаючи поріг.

У ту ж мить із протилежного боку подвір'я з'явилися Софія й Олег.

— Серйозно? — засміялася Софія. — Ми теж тільки-но прийшли.

Михайло, який саме колов дрова, відклав сокиру й усміхнувся.

— Ну що, показуйте докази.

Усі сіли за великий дерев'яний стіл на терасі.

Олег відкрив галерею на фотоапараті.

На екрані змінювалися світлини: старезна смерека, дерев'яний місток, усміхнена бабуся Катерина, Денис із переможним виразом обличчя біля крамниці...

— Зачекайте! — засміялася Марта. — Поверни попередню.

На фото Денис саме розповідав щось настільки емоційно, що розмахував руками, а позаду нього кіт абсолютно спокійно сидів на паркані й дивився просто в об'єктив.

— Це шедевр, — крізь сміх вимовила Софія.

— Найкраще тут кіт, — додав Андрій.

— Знову недооцінений талант... — удавано образився Денис.

Коли переглянули фотографії другої команди, виявилося, що вони теж виконали всі завдання.

Михайло розвів руками.

— У мене гарна новина.

— Яка? — запитав Денис.

— Перемогла дружба.

— Ні, це погана новина.

— Чому?

— Бо я вже придумав переможну промову.

Усі розсміялися.

Надвечір небо стало чистим, без жодної хмарини.

Повітря пахло хвоєю й нагрітою за день деревиною.

Михайло виніс до саду старий чавунний мангал, кілька складних стільців і великий оберемок дров.

— Сьогодні ваш останній вечір, — сказав він. — Треба провести його як слід.

За кілька хвилин багаття вже весело потріскувало.

Над полум'ям зашипів чайник із карпатськими травами.

Денис відповідально взявся смажити маршмелоу.

Щоправда, перший шматочок майже одразу впав у вогонь.

— Це була розвідка, — серйозно пояснив він.

— Для кого? — запитав Олег.

— Для наступного маршмелоу.

— Дуже самовіддано.

Поступово розмова стала спокійнішою.

Полум'я кидало золотаві відблиски на обличчя, а навколо панувала така тиша, яку можна почути лише далеко від міста.

— Знаєте... — задумливо промовила Софія. — Найдивніше, що мені зовсім не хочеться додому.

— Навіть попри те, що вдома є гарячий душ і нормальний інтернет? — усміхнувся Денис.

— Навіть попри це.

Олег поворушив дрова.

— Я давно так не відпочивав.

Не тому, що ми багато побачили.

А тому, що ми нікуди не поспішали.

Марта мовчки слухала.

Вона розуміла кожне слово.

Андрій сидів поруч, трохи відкинувшись на спинку стільця.

Відблиски вогню робили його обличчя ще теплішим.

— А ти? — запитав Денис, звертаючись до Марти. — Який момент запам'ятаєш найбільше?

Вона не відповіла одразу.

Перед очима промайнули світанок із чашкою кави.

Танець у колибі.

Гірське озеро.

Дощ за вікном.

Ярмарок.

Захід сонця.

— Думаю... — тихо сказала вона. — Не якийсь один момент.

Усі подивилися на неї.

— А відчуття.

— Яке саме? — запитав Михайло.

— Що останнім часом я дуже поспішала жити. Постійно кудись бігла, хвилювалася, будувала плани... А тут раптом зрозуміла, що щастя іноді складається з чашки гарячого чаю, друзів поруч і вечора біля багаття.

Запала тиша.

Не незручна.

Та, після якої не хочеться нічого додавати.

Михайло усміхнувся.

— Гори часто навчають саме цього.

Коли чай уже був допитий, Денис дістав із рюкзака невелику портативну колонку.

— Не хвилюйтеся, — сказав він. — Жодної гучної музики.

Лише щось тихе.

З динаміка полинула спокійна акустична мелодія.

Софія простягнула Денисові руку.

— Потанцюємо?

Він здивовано кліпнув.

— Це... ти мене запрошуєш?

— Не звикай.

— Уже запізно.

Вони відійшли трохи вбік, сміючись і піджартовуючи одне над одним.

Олег непомітно взяв фотоапарат.

— Не смій, — одразу сказав Денис.

Клац.

— Уже.

Усі розсміялися.

Марта подивилася на Андрія.

— Здається, вони навіть не помітили, що ми дивимося.

— Напевно, це і є щастя.

Вона перевела погляд на вогонь.

— А що для тебе щастя?

Андрій відповів не одразу.

— Бути там, де не потрібно прикидатися кимось іншим.

Його слова прозвучали просто.

Але Марта відчула, як вони торкнулися чогось глибоко всередині.

Полум'я тихо потріскувало.

Над головами розсипалися зорі.

І ніхто з них ще не знав, що цей вечір подарує їм спогади, до яких вони повертатимуться знову і знову.