Розділ 17. Остання пригода

«Ми не знаємо, який день стане найважливішим. Саме тому варто проживати кожен так, ніби він особливий.»

— Отже, увага! — Денис урочисто підвівся з-за столу, постукавши ложкою по чашці. — Настав час мого геніального плану.

— Уже страшно, — зітхнув Олег.

— Це нормальна реакція, — кивнув Денис. — Але вислухайте.

Софія схрестила руки.

— Маєш рівно хвилину.

— Ми влаштовуємо квест!

— Який ще квест? — запитала Марта.

— Дуже простий. Ділимося на дві команди. Кожна отримує список речей, які треба знайти, сфотографувати або виконати. Перемагає команда, що швидше впорається.

Олег зацікавлено підняв голову.

— Це вже звучить цікаво.

— Бо я геній.

— Не поспішай із висновками, — усміхнулася Софія.

— Хто складає завдання? — поцікавився Андрій.

— Я... і Михайло.

Господар котеджу саме заходив до кімнати.

— Не хвилюйтеся, — засміявся він. — Усе чесно. Бігати по скелях не доведеться.

— Уже легше, — видихнула Марта.

Команди визначили жеребкуванням.

У першій опинилися Марта, Андрій і Денис.

У другій — Софія та Олег.

— Це несправедливо, — запротестував Денис. — Нас троє.

— Саме тому ти будеш бігати за трьох, — відповіла Софія.

Він лише театрально закотив очі.

Кожна команда отримала конверт.

Марта відкрила свій і почала читати вголос:

— «Знайти найстарішу смереку біля стежки. Сфотографувати міст через потік. Дізнатися ім'я найстаршої мешканки села. Купити щось, зроблене руками місцевого майстра. І...»

Вона засміялася.

— Що там? — запитав Андрій.

— «Зробити фото, де всі троє щиро сміються».

— Це найважче завдання, — серйозно сказав Денис.

— Для тебе?

— Для фотографа. Бо я завжди дуже красивий.

Перші два завдання вони виконали майже миттєво.

Старезна смерека й справді вражала своїми розмірами.

— Їй понад триста років, — сказав Андрій, торкаючись шорсткої кори.

Марта поклала долоню поруч.

— Уявляєш, скільки всього вона бачила?

— Напевно, більше, ніж ми можемо собі уявити.

Вони кілька секунд стояли мовчки.

— Добре, досить романтики з деревом, — озвався Денис. — Нам ще перемагати.

У селі вони зустріли бабусю, яка сиділа на лавці біля старої дерев'яної хати й в'язала теплі шкарпетки.

— Доброго дня, — привіталася Марта.

— Доброго, дітки.

Розмова зав'язалася легко.

Бабусю звали Катерина.

Вона жила тут усе своє життя.

— А ви звідки будете?

— З різних міст України, — відповіла Марта.

— Гарно, що приїжджаєте до наших гір, — усміхнулася жінка. — Людина має час від часу згадувати, як пахне ліс після дощу.

Марта мимоволі подивилася на Андрія.

Він теж усміхнувся.

Ці слова ніби дуже пасували всій їхній подорожі.

Наступне завдання виявилося несподіваним.

На аркуші було написано:

«Купіть один сувенір, який через багато років нагадає вам саме цей день.»

— О, це цікаво, — сказала Марта.

— Головне — не купити холодильник, — додав Денис.

Вони зайшли до невеликої майстерні.

На полицях стояли різьблені шкатулки, свічники, дерев'яні іграшки та музичні сопілки.

Марта взяла до рук маленьку дерев'яну закладку для книг.

На ній була вирізьблена гілочка смереки.

— Гарна, — сказав Андрій.

— Мені здається... вона буде нагадувати про цю поїздку.

— Купуй.

— А ти?

Він недовго думав.

Потім узяв невеликий кишеньковий компас у дерев'яному футлярі.

— Люблю такі речі.

— Чому саме компас?

Андрій провів пальцем по латунній кришці.

— Бо іноді люди губляться не в лісі.

Марта мовчки дивилася на нього.

Здавалося, він говорив не лише про дороги.

І вона чомусь була впевнена, що він це знає.