Розділ 16. Ранок, що пахнув кавою

«Найщасливіші ранки починаються не з будильника, а з передчуття нового дня.»

Марта прокинулася ще до того, як задзвонив телефон.

Кілька секунд вона лежала із заплющеними очима, прислухаючись до звуків будинку.

Було тихо.

Лише десь унизу рипнули двері й тихо дзенькнула чашка.

Вона усміхнулася.

«Хтось уже не спить.»

Накинувши теплий кардиган, Марта безшумно спустилася на перший поверх.

Кухня зустріла її ароматом свіжозмеленої кави.

Біля вікна стояв Андрій.

На плиті тихо закипав чайник, а за склом ранковий туман ще не встиг розсіятися між смереками.

Він почув її кроки й обернувся.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла Марта, пригладжуючи волосся. — Не спиться?

— Хотів зустріти світанок. Потім вирішив, що кава буде не зайвою.

— Гарне рішення.

Він усміхнувся й простягнув їй горнятко.

— Без цукру. Я запам'ятав.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Ти запам'ятав?

— Ти вже кілька разів так пила.

Вона опустила погляд на чашку.

Такі дрібниці чомусь торкалися сильніше, ніж гучні слова.

Вони вийшли на терасу.

Повітря було прохолодним, але свіжим.

Долина ще ховалася під легкою ковдрою туману, а над вершинами вже з'являлися перші сонячні промені.

— Дивно, — сказала Марта.

— Що саме?

— Ще кілька днів тому я прокидалася й одразу брала до рук телефон.

— А зараз?

Вона зробила ковток кави.

— Зараз навіть не знаю, де він лежить.

Андрій тихо засміявся.

— Це хороший знак.

— Думаєш?

— Думаю, ти почала відпочивати по-справжньому.

Вона сперлася ліктями на дерев'яні перила.

— Можливо...

На подвір'ї раптом почувся знайомий голос.

— Я відмовляюся вірити!

Денис.

Він стояв посеред двору в капцях і розгублено дивився на терасу.

— Ви серйозно?

Марта ледве стримала сміх.

— Що сталося?

— Ви добровільно прокинулися так рано?

— Так.

— Без примусу?

— Так.

— Я починаю хвилюватися за вас.

Андрій похитав головою.

— Добрий ранок, Денисе.

— Ні, недобрий. Нормальні люди ще сплять.

— То чому ти не спиш?

Денис на мить замовк.

— Я... прокинувся, бо відчув запах кави.

Марта розсміялася.

— Отже, ти теж не такий уже й нормальний.

— Це наклеп.

За сніданком до них приєдналися Софія й Олег.

Михайло приніс свіжий домашній хліб, мед і ще теплі сирники.

— Сьогодні у вас останній повний день, — сказав він, розливаючи чай.

Його слова несподівано зависли в повітрі.

Останній повний день.

Марта відчула, як усередині щось ледь помітно стислося.

Вона подивилася у вікно.

Невже час промайнув так швидко?

Денис, ніби відчувши зміну настрою, голосно плеснув у долоні.

— Пропоную сьогодні не сумувати!

— А що ти пропонуєш? — запитала Софія.

— Зробити цей день таким, щоб потім ще рік його згадувати.

— Звучить небезпечно, — усміхнувся Олег.

— Навпаки.

Денис хитро всміхнувся.

— У мене є план.

Софія закотила очі.

— Оце мене й лякає найбільше.

— Цього разу все буде спокійно.

— Саме це ти казав перед тим, як ми три години йшли до озера.

— Але ж було красиво.

Марта засміялася разом з усіма.

Та десь у глибині душі вона вже рахувала години.

До від'їзду залишалося дедалі менше часу.

І ця думка вперше здавалася їй по-справжньому болючою.

_______________

✨ Попереду на героїв чекає останній день у Карпатах…

Як ви думаєте, чи зізнаються Марта й Андрій у своїх почуттях до від'їзду?

Напишіть свою відповідь у коментарях і підписуйтеся, щоб не пропустити наступні глави.