Розділ 15. Під зоряним небом

«Іноді достатньо кількох хвилин наодинці, щоб зрозуміти те, чого не помічав багато днів.»

До вечора ярмаркова площа змінилася.

На дерев'яній сцені запалили гірлянди з теплим жовтим світлом. Над натовпом пливли запахи гарячого глінтвейну, свіжої випічки й диму від мангалів. Десь поруч сміялися діти, а музиканти налаштовували інструменти.

— Тут ще красивіше, ніж удень, — сказала Марта, озираючись навколо.

— Вечори в Карпатах мають свій характер, — відповів Андрій.

— Це як?

— Вони змушують людей не поспішати.

Перші акорди скрипки наповнили площу.

Люди почали підтягуватися ближче до сцени.

— Не загубіться! — голосно крикнула Софія.

— Це ти Денису кажеш? — усміхнувся Олег.

— Насамперед Денису.

— Я доросла людина.

— Саме це нас і лякає.

Музика ставала дедалі жвавішою.

На площі закружляли перші пари.

Денис уже вмовляв Софію приєднатися до танцюристів.

— Якщо я впаду, це буде на твоїй совісті.

— Не впадеш.

— Звідки така впевненість?

— Бо якщо що, я впаду першим.

Софія розсміялася й дозволила відвести себе ближче до сцени.

Олег рушив за ними, шукаючи нові кадри.

Марта на мить зупинилася біля прилавка з керамікою.

Коли вона обернулася, друзів уже не було видно.

— Схоже, ми все-таки загубилися.

Вона здригнулася.

Поруч стояв Андрій.

— Це, мабуть, заразно.

— Денис казав, що загубиться саме він.

— Він ще має шанс.

Вони обоє засміялися.

Не поспішаючи, вони відійшли від гамірної площі вузькою вуличкою.

За кілька хвилин шум музики став тихішим.

Попереду відкрився невеликий дерев'яний місток через струмок.

Над ним висіли старі ліхтарі, відбиваючись у темній воді.

— Я люблю це місце, — сказав Андрій.

— Часто сюди приходиш?

— Коли треба подумати.

Вони сперлися ліктями на поручні мосту.

Довкола було тихо.

Лише вода неголосно шуміла під ногами.

Марта підняла голову.

Небо було всіяне зорями.

У місті вона давно не бачила їх такими яскравими.

— Красиво, — прошепотіла вона.

— Так.

Після короткої паузи Андрій запитав:

— Про що ти зараз думаєш?

Марта усміхнулася.

— Скажеш, що це дивно.

— Не скажу.

— Мені не хочеться їхати звідси.

Він мовчки кивнув.

— Мені теж не хочеться, щоб ви їхали.

Ці слова прозвучали тихо.

Але Марта їх почула.

І відчула, як серце пропустило один удар.

— Ти звикаєш до людей? — запитала вона.

— Не дуже швидко.

— А до нас?

Він усміхнувся.

— До вас... непомітно.

Марта опустила погляд на браслет зі срібною смерекою.

— Знаєш... ще тиждень тому я була впевнена, що ця поїздка потрібна лише для того, щоб відпочити.

— А тепер?

— Тепер мені здається, що я згадую, якою була до того, як почала жити лише роботою й переживаннями.

Андрій уважно слухав.

Не перебивав.

— Ти стала більше сміятися, — тихо сказав він.

— Справді?

— Дуже.

Марта ледь помітно всміхнулася.

— Мені подобається, коли ти смієшся.

Вона повільно підняла очі.

На мить їй здалося, що час навколо зупинився.

Вітер ледь колихав її волосся.

Світло ліхтаря м'яко освітлювало обличчя Андрія.

Їхні погляди зустрілися.

Ніхто не відводив очей.

І саме в цю мить із боку площі почувся знайомий голос:

— Я ЗНАВ, ЩО ВИ ТУТ!

Денис.

— Ви серйозно? Ми вас уже пів години шукаємо!

За ним, сміючись, підійшли Софія й Олег.

— Ми не загубилися, — спокійно відповів Андрій.

— Ні, — хитро посміхнулася Софія. — Ви просто дуже повільно шукали дорогу назад.

Марта відчула, як її щоки стали теплими.

На щастя, у вечірньому світлі цього майже не було помітно.

— Ну що, ходімо? — сказав Денис. — Зараз почнеться фінальна пісня, а я хочу ще встигнути купити пиріжок.

— Ти завжди думаєш про їжу? — засміялася Марта.

— Не завжди.

— А коли ні?

Денис замислився.

— Дайте хвилину... я згадаю.

Уся компанія дружно рушила назад до площі.

Марта йшла поруч із Андрієм.

Вони майже не розмовляли.

Але цього вечора мовчання між ними стало ще теплішим, ніж будь-яка розмова.

Повернувшись на ярмаркову площу, друзі встигли саме до останнього виступу.

Музиканти вже виконували народну пісню, яку підхопив майже весь натовп. Хтось плескав у долоні, хтось танцював, а дехто просто стояв, усміхаючись і насолоджуючись вечором.

— Ну все, — урочисто сказав Денис. — Якщо зараз не буде їжі, я почну співати.

— Це погроза? — запитала Софія.

— Це попередження.

— Тоді швидко ведіть його до пиріжків, — засміявся Олег.

Через кілька хвилин Денис уже тримав у руках два гарячі пиріжки.

— Два? — здивувалася Марта.

— Один для мене.

— А другий?

Він подивився на Софію.

— Раптом ти зголоднієш.

Софія на мить розгубилася, а потім усміхнулася.

— Дякую... Це навіть несподівано мило.

— Не звикай.

— Уже пізно.

Марта крадькома переглянулася з Андрієм.

— Здається, у світі сталося щось неймовірне, — тихо сказала вона.

— Мабуть, гроза вчора все-таки була чарівною, — відповів він.

Після концерту люди почали повільно розходитися.

Над селом уже панувала тепла літня ніч.

Дорога до котеджу пролягала вздовж річки. Попереду весело сперечалися Денис із Софією, а Олег час від часу зупинявся, щоб зробити нічні фотографії.

Марта й Андрій трохи відстали.

— Не втомилася? — запитав він.

— Навпаки. Мені здається, що сьогоднішній день промайнув занадто швидко.

— Хороші дні завжди такі.

Вони йшли неквапливо.

Нічне повітря було прохолодним, але приємним. Десь удалині стрекотіли коники, а шум річки супроводжував їх майже всю дорогу.

— Пам'ятаєш перший день? — усміхнувся Андрій.

— Коли Денис переконував усіх, що не заблукає?