Розділ 14. Ярмарок

«Іноді достатньо одного погляду, щоб зрозуміти: поруч із цією людиною хочеться пережити ще багато днів.»

Наступного ранку Михайло застав компанію за сніданком.

— Якщо ще не маєте планів, сьогодні в сусідньому селі ярмарок. Місцеві майстри привезуть різьблені вироби, сири, мед, вишивку. А ввечері буде концерт.

— Чуєте? — Денис поклав виделку. — Там точно продаватимуть щось смачне.

— Тебе можна заманити куди завгодно, якщо сказати слово «їжа», — засміялася Софія.

— Це неправда.

— Хочеш посперечатися?

— Ні. Бо я хочу на ярмарок.

До села вони дісталися пішки.

Невелика площа вже була заповнена людьми. Звідусіль долинав запах свіжої випічки, копченого сиру, меду та карпатських трав.

На дерев'яних прилавках лежали вишиті сорочки, керамічний посуд, прикраси ручної роботи й різьблені скриньки.

— Тут можна ходити цілий день, — захоплено сказала Марта.

— І все одно не встигнути все роздивитися, — погодився Андрій.

Олег уже фотографував літнього майстра, який вирізав ложку просто на очах у відвідувачів.

Тим часом Денис завмер біля стенда з домашніми ковбасами.

— Не заважайте, — урочисто промовив він. — Я знайшов своє щастя.

— А ми думали, що ти знайдеш його в горах, — сказала Софія.

— Воно було тут увесь цей час.

Марта зупинилася біля столу, де літня майстриня продавала прикраси з натурального каміння.

Серед десятків браслетів її увагу привернув один.

Тонкий шкіряний ремінець із маленькою срібною смерекою.

— Гарний вибір, — усміхнулася жінка. — Кажуть, смерека приносить спокій.

Марта взяла браслет до рук.

— Мені подобається.

— Він вам пасує.

— Тоді беру.

Коли вона вже дістала гаманець, продавчиня тихо сказала:

— За нього вже заплачено.

— Як?

Марта озирнулася.

За кілька кроків стояв Андрій.

— Це ти?

Він трохи зніяковів.

— Сподіваюся, ти не образишся.

— Але навіщо?

— Бо ти дивилася на нього так, ніби дуже хотіла залишити собі.

Марта на мить замовкла.

— Я не можу прийняти такий подарунок.

— Чому?

— Ми ж...

Вона не договорила.

Андрій легко всміхнувся.

— Тоді вважай, що це подяка за те, що ти терпиш жарти Дениса.

Вона розсміялася.

— Це справді важка праця.

— От бачиш.

Після короткої паузи Марта простягнула руку.

— Допоможеш застебнути?

Андрій обережно взяв браслет.

Його пальці ледь торкнулися її зап'ястка, коли він застібав маленьку срібну застібку.

— Готово.

Марта подивилася на прикрасу.

Вона була простою.

І саме тому здавалася особливою.

— Дякую.

— Носи із задоволенням.

— Ну що, голуб'ята, ви вже закінчили? — пролунав веселий голос Дениса.

Марта миттєво відсмикнула руку.

— Денисе!

— Що? Я просто запитав.

— Просто? — підняла брову Софія.

— Абсолютно.

— Я зараз розповім усім про твою панаму й ягня.

— Добре, мовчу.

Усі засміялися.

Марта помітила, що Андрій теж сміється.

І вперше їй захотілося, щоб цей день тривав якомога довше.

Вона опустила погляд на браслет.

Маленька срібна смерека тихо поблискувала на сонці.

Це був зовсім невеликий подарунок.

Але чомусь він зігрівав сильніше, ніж теплі промені літнього карпатського дня.