Розділ 13. Захід сонця на полонині

«Є вечори, які закінчуються. А є ті, що назавжди залишаються всередині нас.»

Повернувшись до котеджу, друзі ще довго сиділи на терасі.

Олег переглядав фотографії.

— Подивіться на цю.

Він повернув екран до всіх.

На світлині Денис саме намагався перестрибнути вузький струмок, але виглядав так, ніби збирався виконати олімпійський стрибок.

— Видали, — простогнав Денис.

— Нізащо.

— Я тобі забороняю.

— Уже запізно. Софія теж отримала копію.

— Зрадники...

Сміх лунав так голосно, що навіть господар Михайло, проходячи повз, усміхнувся.

— Молодість повинна саме так звучати, — сказав він.

Ближче до вечора Андрій постукав у двері котеджу.

— Хто хоче зустріти захід сонця?

— Я! — майже одночасно відповіли всі.

— Недалеко є оглядовий майданчик. Якщо поквапимося, встигнемо.

— Знову твоє "недалеко", — пробурмотів Денис.

— Цього разу всього п'ятнадцять хвилин.

— Запишіть це.

І справді.

Через п'ятнадцять хвилин вони вже стояли на вершині невеликого пагорба.

Перед ними відкривалася широка долина.

Сонце повільно опускалося за гори, розфарбовуючи небо в золотаві, рожеві й помаранчеві відтінки.

Усі замовкли.

Навіть Денис.

— Це... неймовірно, — тихо сказала Софія.

Олег мовчки фотографував.

Потім опустив фотоапарат.

— Деякі речі краще просто запам'ятати.

Марта стояла трохи осторонь.

Легкий вечірній вітер грався пасмом її волосся.

— Замерзла?

Вона озирнулася.

Андрій уже знімав із себе легку флісову кофту.

— Не треба.

— Треба.

Він обережно накинув її їй на плечі.

— А ти?

— Я місцевий.

— Це не захищає від холоду.

— Зате додає впертості.

Вона тихо засміялася.

Кофта була теплою.

Пахла свіжим повітрям, сосновою смолою й ледь вловимим ароматом чоловічого парфуму.

Марта несвідомо загорнулася в неї трохи сильніше.

— Дякую.

— Будь ласка.

Вони дивилися, як сонце повільно зникає за горизонтом.

— Знаєш, — тихо промовив Андрій, — коли мені важко, я завжди приходжу сюди.

— Чому саме сюди?

— Бо після кожного заходу сонця обов'язково буде світанок.

Марта нічого не відповіла.

Але ці слова вона запам'ятала.

Коли вже почало сутеніти, компанія вирушила назад.

Стежка була вузькою, освітленою лише світлом ліхтариків.

У якийсь момент Денис різко зупинився.

— Тихо.

— Що сталося? — пошепки запитала Софія.

— Он там...

На галявині, за кілька десятків метрів від них, спокійно паслася молода косуля.

Вона підняла голову.

Завмерла.

Кілька секунд дивилася на людей.

А потім легко стрибнула в хащі й безшумно зникла.

Ніхто не промовив ні слова.

— Це... було красиво, — прошепотіла Марта.

— Тут часто так буває, — відповів Андрій. — Якщо поводитися тихо, гори іноді дозволяють побачити свої маленькі дива.

Марта усміхнулася.

Вона вже розуміла, що після цієї подорожі згадуватиме не лише краєвиди.

Вона згадуватиме голос людини, яка навчила її дивитися на них зовсім по-іншому.