Розділ 12. Стежка до водоспаду

«Іноді, щоб почути людину, достатньо просто йти поруч.»

Ранкове сонце несміливо визирнуло з-за гір.

Після нічної грози повітря стало напрочуд чистим. Листя на деревах ще зберігало краплини дощу, а трава блищала так, ніби її вкрили тисячами маленьких кристалів.

На кухні пахло свіжозвареною кавою.

— Добрий ранок, соні, — привітався Денис, перевертаючи млинці на сковорідці.

Софія завмерла у дверях.

— Це... ти їх приготував?

— А що?

— Нічого. Просто хочу зафіксувати цей історичний момент.

Олег уже підняв фотоапарат.

— Готово.

— Ви нестерпні, — зітхнув Денис, хоча сам ледве стримував усмішку.

Марта сіла за стіл і вдихнула аромат кави.

— Мушу визнати, сьогодні ти нас приємно здивував.

— Я ж казав, що маю приховані таланти.

— Вони настільки приховані, що ми про них досі не знали, — підколола Софія.

Усі розсміялися.

Після сніданку Андрій запропонував новий маршрут.

— Недалеко звідси є невеликий водоспад. Туристів там небагато, а місце дуже красиве.

Денис театрально підозріло звузив очі.

— Твоє "недалеко" нас уже насторожує.

— Цього разу обіцяю.

— Свідки є? — звернувся Денис до всіх.

— Є, — відповіла Марта. — Якщо похід триватиме більше години, ти нам винен морозиво.

— Чому я?

— Бо ти перший погодився.

— Це пастка.

Стежка петляла крізь смерековий ліс.

Сонячні промені пробивалися крізь густе гілля, залишаючи на землі золотаві плями.

Десь неподалік стукав дятел.

— Тут пахне зовсім інакше після дощу, — тихо сказала Марта.

— Смолою, мохом і вологою землею, — відповів Андрій. — Мій улюблений запах.

Вона усміхнулася.

— Тепер, мабуть, і мій теж.

Попереду Денис намагався визначити, які гриби їстівні.

— Не чіпай їх, — попередив Андрій.

— Я тільки дивлюся.

— Учора ти так само "тільки дивився" на чорничне варення, а купив три банки.

— Це був емоційний вибір.

Шум води вони почули ще здалеку.

За кілька хвилин дерева розступилися, і перед ними відкрився невисокий водоспад.

Вода спадала з кам'яного уступу, розбиваючись об великі валуни й утворюючи прозору бірюзову заводь.

— Ого... — прошепотіла Марта.

Вона повільно підійшла ближче.

Прохолодні бризки торкнулися її обличчя.

— Красиво? — запитав Андрій.

— Навіть красивіше, ніж ти описував.

— Це приємно чути.

Олег одразу почав шукати найкращий ракурс.

— Ніхто не рухається! Світло ідеальне!

— Ми вже звикли, — відповіла Софія.

Марта сіла на великий плаский камінь біля води.

Андрій опустився поруч.

— Ти сьогодні якась задумлива.

Вона провела пальцями по прохолодній поверхні каменя.

— Можна зізнатися?

— Звісно.

— Мені страшно повертатися додому.

Він уважно подивився на неї.

— Через роботу?

— Не тільки.

Вона зробила глибокий вдих.

— Боюся, що повернуся... і знову стану тією людиною, якою була до цієї поїздки.

Андрій мовчав кілька секунд.

— А якщо не станеш?

— Думаєш, так буває?

— Буває.

Він узяв маленький камінець і легко кинув його у воду.

По поверхні розійшлися рівні кола.

— Деякі місця змінюють нас непомітно. Ти не бачиш цього одразу. Розумієш лише тоді, коли повертаєшся до звичного життя.

Марта дивилася на кола, що повільно зникали.

— Хотілося б у це повірити.

— Не поспішай. Просто дозволь собі жити далі.

Її погляд зустрівся з його.

Цього разу ніхто з них не відвів очей.

Їхню мовчанку порушив знайомий голос:

— Ви там філософствуєте, а ми знайшли місце для пікніка!

Денис стояв за кілька метрів, енергійно махаючи рукою.

— І якщо не прийдете зараз, я чесно з'їм усі бутерброди!

— Це більше схоже на погрозу, — засміялася Марта.

— Ні, — серйозно відповів Денис. — Це обіцянка.

Вони з Андрієм переглянулися й водночас розсміялися.

А потім підвелися й пішли до друзів.

Жоден із них цього не сказав уголос.

Але обом уже було зрозуміло: найціннішими в цій відпустці ставали не місця, які вони відкривали.

А люди, з якими вони їх відкривали.