Розділ 11. Гроза

«Щоб пізнати людину, іноді достатньо однієї відвертої розмови в темряві.»

Ранок почався незвично тихо.

Після вчорашньої прогулянки до річки всі вирішили трохи перепочити, але Денис, як завжди, не міг довго сидіти без діла.

— Я знайшов, куди ми сьогодні поїдемо!

— Ми вже боїмося, — зітхнула Софія.

— На кінну прогулянку!

Марта підняла голову від чашки чаю.

— Серйозно?

— Авжеж! Михайло сказав, що неподалік є ферма, звідки водять туристів на полонину.

— А якщо я ніколи не сиділа на коні? — запитала вона.

— То сьогодні буде вперше, — усміхнувся Андрій. — Не хвилюйся, там дуже спокійні тварини.

Ферма зустріла їх запахом свіжого сіна й тихим іржанням.

Назустріч вийшла усміхнена жінка років сорока.

— Доброго дня! Я Оксана. Зараз підберемо кожному коня.

— Мені найспокійнішого, — одразу сказав Денис.

— Учора ти казав, що нічого не боїшся, — нагадала Софія.

— Я не боюся. Я... поважаю великогабаритних тварин.

— Особливо тих, що важать удесятеро більше за тебе.

Через кілька хвилин Марта вже стояла поруч із гнідою кобилою.

— Її звати Зірка, — сказала Оксана. — Дуже лагідна.

Марта обережно провела долонею по теплій шиї коня.

— Привіт...

Кобила тихо фиркнула, ніби відповідаючи.

— Вона тебе вже прийняла, — сказав Андрій.

— Звідки ти знаєш?

— Побачиш. Вона не любить усіх підряд.

— То мені пощастило?

— Схоже, так.

Дорога на полонину була неквапливою.

Коні спокійно ступали вузькою стежкою, а навколо шумів ліс.

Марта спочатку хвилювалася, але за кілька хвилин відчула себе впевненіше.

— Ну як? — озирнувся Андрій.

— Якщо чесно... це навіть краще, ніж я уявляла.

— Я ж казав.

— Але не звикай до того, що ти постійно маєш рацію.

Він засміявся.

— Спробую.

Попереду Денис щось активно розповідав Оксані, розмахуючи руками.

Його кінь зупинився й почав спокійно щипати траву.

— Денисе! — покликала Оксана.

— Що?

— Це він зараз тебе вигулює, а не ти його.

Уся компанія розсміялася.

Коли вони повернулися до котеджу, небо вже затягнули важкі хмари.

— Буде гроза, — сказав Андрій, поглянувши на вершини.

Не минуло й пів години, як здійнявся сильний вітер.

Дощ ударив по даху так гучно, що довелося зачинити всі вікна.

А потім...

Світло згасло.

— Ну все, — сказав Денис. — Якщо хтось знає страшні історії, зараз саме час.

— Не починай, — простогнала Софія.

Михайло приніс кілька великих свічок.

Незабаром їхнє тепле світло наповнило вітальню.

За вікнами гуркотів грім.

У каміні потріскували дрова.

Було дивно затишно.

— Пропоную гру, — сказав Олег.

— Знову? — усміхнулася Марта.

— Цього разу без дурних завдань.

Він поставив чашку на стіл.

— Кожен розповідає одну історію, яку майже ніхто про нього не знає.

Першим заговорив Денис.

— Добре... У школі я дуже боявся виступати перед класом.

Усі здивовано подивилися на нього.

— Ти? Серйозно?

— Так. Настільки, що одного разу вдав хворого, щоб не читати вірш.

— Не вірю, — засміялася Софія.

— От бачиш. Тепер не віриш.

Потім історією поділилася Софія — про те, як у дитинстві мріяла стати ветеринаркою.

Олег розповів, що саме через старий фотоапарат дідуся закохався у фотографію.

Настала черга Марти.

Вона довго дивилася на полум'я свічки.

— Коли мені було шістнадцять... я дуже хотіла писати книги.

У кімнаті стало тихо.

— Справді? — запитав Олег.

Вона кивнула.

— У мене був зошит із десятками початків історій. Але одного разу я перечитала їх і вирішила, що вони недостатньо хороші.

— І перестала писати?

— Так.

Андрій уважно дивився на неї.

— Даремно.

Марта перевела погляд на нього.

— Чому?

— Бо історії не народжуються ідеальними.

Вони дорослішають разом із тим, хто їх пише.

Ці слова прозвучали просто.

Без повчань.

Але чомусь торкнулися її дуже глибоко.

За вікном спалахнула блискавка.

Марта мимоволі здригнулася.

І майже одночасно відчула, як Андрій тихо сказав:

— Не хвилюйся. Гроза скоро мине.

Вона усміхнулася.

Можливо, він говорив про негоду.

А можливо...

І не тільки про неї.