Розділ 10. День без планів

«Іноді найкращий план — дозволити дню самому вирішити, яким він буде.»

Наступного ранку ніхто не поспішав прокидатися.

Учорашній похід забрав чимало сил, тому в котеджі панувала незвична тиша.

Вона тривала рівно до тієї миті, поки Денис не загримів каструлями на кухні.

— Якщо це пожежа, я ще п'ять хвилин посплю! — сонно крикнула Софія з другого поверху.

— Це сніданок! — почувся у відповідь гордий голос.

Олег визирнув із кімнати.

— Мене трохи лякає, що ти сказав це однаковою інтонацією.

Через кілька хвилин усі вже сиділи за столом.

На ньому стояла велика пательня з яєчнею, тарілка з овочами, свіжий хліб і сир, куплений учора в пані Ганни.

— Ну? — Денис склав руки на грудях. — Пробуйте.

Софія першою взяла виделку.

Скуштувала.

Замислилася.

— Ну? — нетерпляче перепитав Денис.

— Живі будемо.

— Це не оцінка.

— Це прогноз.

Усі вибухнули сміхом.

— Насправді дуже смачно, — сказала Марта, поклавши ще шматочок сиру на хліб.

— От бачиш! — Денис переможно подивився на Софію.

— Один раз у житті навіть тобі може пощастити.

— Це талант.

— Це яйця.

Після сніданку вирішили нікуди далеко не їхати.

Михайло порадив прогулятися до старого підвісного мосту через річку.

— Там красиво будь-якої пори дня, — сказав він. — А ще трохи нижче є місце, де можна скупатися.

— Купатися? — Денис пожвавішав. — Оце вже мені подобається.

— Вода холодна, — попередив Михайло.

— Наскільки?

— Настільки, що після першого кроку починаєш згадувати всі свої життєві рішення.

— Я вже передумав.

До мосту вони дійшли за пів години.

Дерев'яний міст трохи погойдувався над гірською річкою, яка шуміла далеко внизу.

— Я не люблю такі мости, — тихо сказала Софія.

— Чому? — запитав Олег.

— Бо вони рухаються.

— Для цього їх і будують.

— Дуже смішно.

Денис уже ступив на міст і почав спеціально сильніше розгойдувати його.

— Денис! — одночасно вигукнули Марта й Софія.

— Та що ви? Він же міцний.

— Зараз ми перевіримо, наскільки міцний ти, — відповіла Софія, наздоганяючи його.

Олег не встигав фотографувати.

— Це найкраща відпустка у моєму житті.

Перейшовши міст, компанія спустилася до річки.

Вода була прозорою, швидкою й такою холодною, що від одного погляду на неї ставало прохолодно.

— Ну що? — Денис почав закочувати штани. — Хто зі мною?

Усі мовчали.

— Боягузи.

Він зробив перший крок у воду.

Другий.

А на третьому різко завмер.

— Ой...

— Що сталося? — запитала Марта.

— Вона... вона дуже холодна.

— Серйозно? — удавано здивувалася Софія.

— Не смійся. Це майже лід.

За хвилину Денис уже вискочив на берег, швидко витираючи ноги рушником.

— Я офіційно заявляю: купальний сезон закрито.

Софія плеснула в долоні.

— Рекорд.

— Який?

— Ти протримався у воді двадцять три секунди.

— Двадцять чотири.

— Не перебільшуй.

Марта відійшла трохи нижче за течією.

Тут річка текла повільніше, а сонце пробивалося крізь густе листя дерев.

Вона присіла на великий теплий камінь і слухала шум води.

— Любиш тишу?

Андрій сів поруч.

— Дуже.

— Це рідкість.

— Чому?

— Бо більшість людей починають нервувати, коли стає надто тихо.

Марта задумалася.

— А мені здається, що саме в тиші люди стають чесними.

Андрій уважно подивився на неї.

— Ти завжди говориш такі речі?

Вона засміялася.

— Ні. Просто гори на мене дивно впливають.

— На мене теж.

Вони ще довго сиділи біля річки, слухаючи воду.

Не було потреби поспішати.

Не було потреби заповнювати кожну хвилину словами.

І саме в такі моменти між людьми непомітно народжується щось важливе.

Щось, що ще не має назви.

Але вже змінює їх обох.

______________________

❤️ Якщо ця історія викликала у вас посмішку або теплі емоції, залиште коментар. Саме ваші відгуки надихають мене писати далі.

А як ви думаєте, чи наважиться Андрій зробити перший крок?