Розділ 9. Те, що залишається між рядками

«Найважливіші слова часто залишаються невимовленими.»

Озеро не відпускало.

Хоч минуло вже майже дві години, ніхто не поспішав збиратися додому. Денис із Софією влаштували імпровізований пікнік на великому пледі, Олег безперервно фотографував пейзажі, а Марта сиділа на дерев'яному містку, опустивши долоню у прохолодну воду.

Вода була кришталево чистою.

Вона торкалася пальців і відразу тікала далі, ніби нагадуючи, що все в цьому світі рухається вперед.

— Замислилася?

Андрій сів поруч.

Між ними залишилася відстань у пів метра.

Саме така, щоб не порушувати особистий простір.

— Просто красиво.

— Ага.

— І трохи сумно.

Він повернув голову.

— Чому?

Марта всміхнулася куточком губ.

— Бо я вже знаю, що ця відпустка колись закінчиться.

Андрій не відповів одразу.

— Знаєш... коли я був малим, мені здавалося, що гори нікуди не діваються.

— А тепер?

— Тепер розумію, що змінюються не гори.

— А люди?

Він кивнув.

— Іноді дуже сильно.

На кілька хвилин між ними запала тиша.

Її порушив Денис.

— Народ! У мене важливе питання!

— Ми вже боїмося, — відгукнулася Софія.

— Якщо я стрибну у воду, мене хтось ловитиме?

— Ні, — одночасно відповіли всі.

— Які ви недобрі.

— Ми реалісти, — усміхнувся Андрій.

Дорогою назад стежка стала слизькою після ранкового дощу.

Компанія йшла повільніше.

Попереду сміялися Денис із Софією, обговорюючи, хто більше втомився.

Олег раз по раз зупинявся, щоб зробити ще один кадр.

Марта трохи відстала.

Вона саме дивилася під ноги, коли раптом зачепилася носком кросівка за виступаючий корінь.

— Обережно.

Андрій встиг підтримати її за передпліччя.

— Схоже, ці стежки мене не дуже люблять, — видихнула Марта.

— Навпаки.

— Чому тоді я постійно перечіпаюся?

Він усміхнувся.

— Бо ти дивишся навколо більше, ніж під ноги.

Вона хотіла заперечити.

Але зрозуміла, що він має рацію.

Його рука все ще підтримувала її.

Тепла.

Надійна.

Лише коли Марта впевнено стала на ноги, він спокійно відпустив її.

Без поспіху.

Без незручності.

Так, ніби це було цілком природно.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

За кілька кілометрів до котеджу компанія зупинилася біля невеликої дерев'яної крамниці.

На ґанку літня жінка продавала домашній сир, мед і чорничне варення.

— Доброго дня, дітки! — привіталася вона. — Скуштуйте мед. Цьогоріч дуже добрий.

— Якщо я зараз усе спробую, додому мене доведеться котити, — пробурмотів Денис.

— Не перебільшуй, — сказала Софія. — Тебе й так доведеться котити.

Пані Ганна — так звали господиню — пригостила всіх чаєм із карпатських трав.

Поки друзі розглядали полиці, вона уважно подивилася на Марту й Андрія, які стояли поруч.

На її обличчі з'явилася добра усмішка.

— Гарна ви пара.

Марта ледь не вдавилася чаєм.

— Ні-ні... ми...

Андрій ледь засміявся.

— Ми просто знайомі.

— Авжеж, — кивнула пані Ганна так, ніби зовсім їм не повірила.

— Я сорок років прожила з чоловіком. Такі погляди впізнаю здалеку.

Марта відчула, як її щоки спалахнули.

На щастя, саме в цю мить Денис голосно вигукнув:

— Хто пояснить, навіщо я купив три банки варення?

— Бо ти не зміг вибрати одну, — відповів Олег.

— Це була стратегія.

— Це була жадібність до чорниці.

Усі засміялися.

Лише Марта, сідаючи в машину, крадькома поглянула на Андрія.

Він дивився у вікно й усміхався сам до себе.

І вона ніяк не могла зрозуміти...

Він усміхається через слова пані Ганни.

Чи з якоїсь зовсім іншої причини.