Розділ 8. Озеро в хмарах

«Іноді ми ревнуємо не тому, що вже кохаємо. А тому, що боїмося втратити те, чого ще навіть не маємо.»

— Збір через двадцять хвилин! — пролунав голос Дениса з першого поверху.

— Чому ти кричиш так, ніби ми йдемо в армію? — обурилася Софія.

— Бо якщо я говоритиму тихо, ви ще годину вибиратимете, які кросівки вдягнути.

— Ми вже вибрали.

— Тоді ще годину шукатимете сонцезахисний крем.

— Денисе...

— Мовчу.

За пів години компанія вже їхала до початку туристичного маршруту.

Цього разу метою було невелике високогірне озеро, заховане між смереками. Андрій запевняв, що дорога нескладна, хоча після його знаменитого «недалеко» всі поставилися до цього з певною недовірою.

— Якщо похід триватиме більше двох годин, — заявив Денис, — я писатиму офіційну скаргу.

— Кому? — поцікавився Андрій.

— Карпатам.

— Думаю, вони її проігнорують.

— Як і всі мої звернення.

Стежка була широкою, але поступово ставала крутішою.

Олег час від часу зупинявся, щоб зробити фотографії.

— Не рухайтеся! — гукнув він.

— Ми вже п'ять хвилин не рухаємося, — відповіла Софія.

— Бо світло ідеальне.

— Моє життя залежить від твого світла?

— Зараз — так.

Денис театрально зітхнув.

— Дружити з фотографом дуже важко.

Через деякий час вони дісталися невеликої галявини, де вже відпочивали інші туристи.

Біля дерев'яного столу стояла молода жінка в яскравій спортивній куртці.

Побачивши Андрія, вона широко усміхнулася.

— Андрію! Невже це ти?

Він здивовано озирнувся.

— Леся?

Вони тепло привіталися.

— Сто років не бачились, — сказала вона. — Я тепер воджу групи з Івано-Франківська. А ти все так само рятуєш туристів?

— Намагаюся, — засміявся він.

Леся перевела погляд на компанію.

— Це твої туристи?

— Так. Відпочивають у Михайла.

— Вам пощастило з гідом, — усміхнулася вона до Марти. — Він знає ці гори краще, ніж власну кухню.

— Це правда, — відповіла Марта.

Але сама здивувалася, чому раптом їй стало трохи... незатишно.

Леся легко торкнулася руки Андрія, коли прощалася.

Жест був зовсім звичайним.

Нічого особливого.

Та Марта чомусь помітила саме його.

І відразу розсердилася на себе.

«Та що зі мною?» — подумала вона.

«Він вільна людина. Він може спілкуватися з ким завгодно.»

— Марто?

Вона здригнулася.

— Так?

— Ходімо, — покликав Андрій. — До озера вже зовсім близько.

Вона усміхнулася.

— Тільки не кажи, що це твоє знамените «зовсім близько».

— Цього разу чесно.

— Ми це ще перевіримо.

За поворотом дерева раптом розступилися.

Перед ними лежало невелике гірське озеро.

Вода була настільки прозорою, що крізь неї було видно каміння на дні. Навколо росли старі смереки, а в дзеркальній поверхні відбивалися білі хмари.

Ніхто не промовив ні слова.

Такі краєвиди не потребували коментарів.

— Ну як? — тихо запитав Андрій.

Марта повільно видихнула.

— Якщо чесно... жодна фотографія не передає того, що я зараз бачу.

Він усміхнувся.

— Саме тому я завжди кажу людям приїжджати сюди хоча б раз у житті.

Олег уже бігав берегом із фотоапаратом.

Денис тим часом сів на великий камінь і дістав із рюкзака бутерброд.

— Людина, яка їсть у такому місці, — сказала Софія, — має бути окремим видом туриста.

— Я милуюся природою ефективніше.

— Це як?

— З повним шлунком.

Марта знову засміялася.

І лише на мить її погляд ковзнув до Андрія.

Він саме розмовляв із літнім чоловіком, який попросив підказати маршрут.

Спокійний.

Уважний.

Щирий.

І вона вперше спіймала себе на думці, що їй цікаво не лише те, що він говорить.

Їй хотілося дізнатися, який він насправді.