Розділ 7. Світанок

«Деякі розмови народжуються лише тоді, коли навколо ще спить увесь світ.»

Марта прокинулася раніше за всіх.

Кімнату наповнювало м'яке світло світанку. На тумбочці лежав телефон із вимкненим звуком, а поруч — невеликий блокнот у коричневій обкладинці.

Вона взяла ручку й відкрила чисту сторінку.

День третій.

Учора я вперше за довгий час танцювала. І вперше не думала про те, який вигляд маю збоку. Просто сміялася.

Вона поставила крапку, закрила блокнот і тихо вийшла з кімнати, щоб нікого не розбудити.

Надворі було прохолодно.

Трава ще блищала від роси, а над річкою клубочився легкий туман. Сонце лише починало підніматися з-за гір, забарвлюючи вершини у золотавий колір.

Марта накинула на плечі теплий светр і сіла на дерев'яну лавку біля струмка.

Вона любила такі ранки.

Коли не треба говорити.

Коли достатньо просто бути.

— Я так і знав, що знайду когось тут.

Вона озирнулася.

Андрій ішов стежкою, тримаючи в руках два паперові стаканчики.

— Знову кава? — усміхнулася Марта.

— Цього разу я перевірив, що Денис не встиг її всю випити.

Вона засміялася.

— Це вже професійна обережність.

Він простягнув їй один стаканчик.

— Дякую.

Кілька хвилин вони мовчали, дивлячись, як туман повільно відступає до лісу.

— Ти часто так прокидаєшся? — запитав Андрій.

— Якщо чесно, ні. Удома я до останнього відкладаю будильник.

— А тут?

— Тут шкода проспати такий ранок.

Він кивнув.

— У мене так само.

Знову запала тиша.

Але цього разу вона була іншою.

Не незручною.

Спокійною.

Такою, яка буває між людьми, яким не потрібно весь час підтримувати розмову.

— Можна поставити особисте запитання? — тихо запитав Андрій.

— Спробуй.

— Учора... коли всі сміялися, ти на мить стала дуже сумною.

Марта опустила очі на чашку.

Вона не очікувала, що хтось це помітить.

— Ти дуже уважний.

— Це не відповідь.

Вона зробила ковток кави.

— Просто... іноді минуле ще наздоганяє.

Андрій не поспішав із наступним запитанням.

І саме це їй сподобалося.

Він не тиснув.

Не вимагав пояснень.

Просто чекав.

— Пів року тому закінчилися стосунки, які, як мені тоді здавалося, мали закінчитися весіллям.

Вона вимовила ці слова рівним голосом.

Майже без болю.

Майже.

— Він сказав, що більше не кохає мене.

Андрій мовчки дивився на річку.

— Знаєш... іноді найважче не те, що люди йдуть.

— А що?

— Те, що після цього починаєш сумніватися в собі.

Марта підняла голову.

— Саме так.

Їй стало трохи легше.

Бо вперше хтось не сказав банального: «Забудь» або «Час лікує».

Він просто зрозумів.

— А ти? — тихо запитала вона. — Ти колись був закоханий?

Андрій усміхнувся, але цього разу його усмішка була стриманою.

— Був.

— І?

— Думаю... про це я розповім іншого разу.

Марта не образилася.

Навпаки.

Їй здалося, що він відкрив двері, але поки що не запросив її зайти.

І це було чесно.

Раптом із будинку почувся гучний крик Дениса:

— Люди! Хто з'їв останній сирник?

Софія не забарилася з відповіддю:

— Ніхто! Ти сам його з'їв учора ввечері!

— Це наклеп!

Марта й Андрій переглянулися.

І водночас розсміялися.

— Здається, — сказав Андрій, підводячись, — день офіційно почався.

Марта допила каву й рушила поруч із ним до котеджу.

Вона ще не знала, що цей спокійний світанок стане одним із тих спогадів, до яких вона подумки повертатиметься ще багато років.