Розділ 6. Вечір, що залишився в пам'яті

«Є музика, яку ми чуємо вухами. А є та, що назавжди оселяється в спогадах.»

— Якщо ви зараз скажете, що нікуди не хочете йти, я образжуся, — урочисто заявив Денис, стоячи посеред вітальні з рушником на плечах.

— Чому рушник? — здивувалася Софія.

— Це мій концертний образ.

— Ні, це наслідок того, що ти забув футболку у ванній.

Олег навіть не підняв голови. Лише натиснув кнопку фотоапарата.

— Денисе, колись я зроблю виставку твоїх найневдаліших моментів.

— Я вимагаю авторські відрахування.

— Ти вимагатимеш їх у рушнику?

У кімнаті знову пролунав сміх.

Марта саме застібала сережку, стоячи біля дзеркала. Вона не збиралася вбиратися надто святково: світлі джинси, легкий кремовий светр і тонкий срібний ланцюжок на шиї.

— Ти гарно виглядаєш, — сказала Софія, зупинившись у дверях.

— Дякую.

— І ні, це не через Андрія.

Марта повернулася до подруги.

— Я навіть нічого не сказала.

— Саме тому.

Колиба зустріла їх теплим світлом дерев'яних ліхтарів і запахом свіжоспеченого хліба.

Усередині було людно. За великими столами сиділи туристи й місцеві жителі. На невеликій сцені музиканти налаштовували інструменти.

— Тут неймовірно, — тихо сказала Марта.

— Почекай, поки почнеться музика, — відповів Андрій.

Вони зайняли стіл біля великого вікна. За склом уже сутеніло, а на вершини гір повільно опускався вечірній туман.

Незабаром офіціант приніс гарячий банош, грибну юшку, карпатські сири та узвар.

— Якщо після цієї вечері я не зможу застебнути джинси, винні будете всі ви, — повідомила Софія.

— Не переживай, — сказав Денис. — Завтра підемо в гори. Там усе згорить.

— Особливо твої сили після першого підйому.

Перші акорди скрипки змусили розмови стихнути.

До неї приєдналися цимбали, гітара й тихий чоловічий голос.

Марта слухала, затамувавши подих.

— Люблю ці пісні, — промовив Андрій. — У них є щось справжнє.

Вона кивнула.

— Вони ніби пахнуть горами.

Андрій усміхнувся.

— Гарне порівняння.

Після кількох мелодій музиканти запросили всіх охочих танцювати.

— Денисе, тільки не ти, — одразу сказала Софія.

— Чому всі в мене так мало вірять?

— Бо ми пам'ятаємо весілля Олени.

— То була слизька підлога!

— То був асфальт.

Олег так голосно розсміявся, що ледь не впустив фотоапарат.

— Добре, визнаю. Це було смішно.

За сусідніми столами люди вже виходили танцювати.

Андрій перевів погляд на Марту.

— Потанцюємо?

Вона на мить завмерла.

Серце несподівано забилося швидше.

— Я... чесно кажучи, не дуже добре танцюю.

— Тоді нам пощастило обом.

— Чому?

— Бо я теж.

Вона тихо засміялася й поклала свою долоню в його.

Вони вийшли в центр зали.

Музика була неспішною. Не вимагала складних рухів. Лише дозволяла бути поруч.

Андрій обережно поклав долоню їй на спину, залишаючи достатньо простору, щоб вона почувалася комфортно.

— Бачиш? — сказав він. — Ніхто не оцінює, хто як танцює.

— Крім Дениса.

— Денис зараз зайнятий тим, що сперечається з музикантом, чи можна замовити «Червону руту» втретє.

Марта не стримала сміху.

Вона підняла очі.

Вони були зовсім близько.

У теплих карих очах Андрія відбивалися вогники ламп.

Він нічого не говорив.

І вона теж.

Іноді мовчання могло сказати значно більше за будь-які слова.

Коли музика закінчилася, вони ще кілька секунд не відходили одне від одного.

Першим мовчання порушив Денис:

— Вибачте, але я маю офіційно заявити: ви зараз були найменш незграбною парою на цьому танцмайданчику.

— Це комплімент? — засміялася Марта.

— Найвищого рівня.

Усі повернулися за стіл.

Олег непомітно переглянув зроблені фотографії.

На одній із них Марта сміялася, дивлячись на Андрія.

На іншій — Андрій дивився на Марту так, ніби більше нікого в цій залі не існувало.

Олег усміхнувся сам до себе й вимкнув екран.

«Ще рано», — подумав він.

«Але одного дня я обов'язково покажу їм ці світлини».

_________________

🌲 Як думаєте, це лише дружба чи між Мартою й Андрієм вже народжується щось більше?
Поділіться своєю думкою в коментарях. Мені дуже цікаво читати ваші враження.
Підписуйтеся, щоб не пропустити продовження цієї історії.