Розділ 5. Коли дощ змінює плани

«Іноді найкращі спогади народжуються саме тоді, коли все йде не за планом.»

Полонину вони залишали неохоче.

Денис ще довго бурчав, що ягня «вчинило замах на його улюблену панаму», хоча всі прекрасно бачили, що та була цілою.

— Вона тепер офіційно освячена Карпатами, — сміявся Олег, показуючи фотографії на екрані фотоапарата.

— Видали їх.

— Не можу.

— Чому?

— Бо це мистецтво.

— Це компромат.

Усі дружно розсміялися.

Джип повільно спускався гірською дорогою. Сонце ще світило, але далеко за хребтом почали збиратися темно-сірі хмари.

Андрій глянув на небо.

— Схоже, за пів години нас наздожене дощ.

— Звідки ти знаєш? — запитала Марта.

— Бачиш ту смугу над вершинами?

Вона придивилася.

— Так.

— Це не туман.

— А я думала, ти зараз скажеш, що гори тобі підказали.

— Вони теж. Але їм ніхто не вірить.

Марта усміхнулася.

Їй подобалося, що він не намагався бути серйозним увесь час.

За десять хвилин упали перші великі краплі.

Ще за хвилину дощ перетворився на справжню літню зливу.

— От і приїхали, — пробурмотів Денис.

Андрій звернув із дороги на невелику галявину, де стояла стара дерев'яна колиба.

— Перечекаємо тут.

Вони швидко вибігли з машини, сміючись і прикриваючи голови рюкзаками.

— Я ж казала не вдягати білу футболку! — вигукнула Софія до Дениса.

— Це була моя найкраща футболка!

— Була.

У колибі пахло старим деревом, сухими травами й димом.

Дощ барабанив по даху так голосно, що якийсь час усі просто мовчали, прислухаючись до цього звуку.

— Знаєте, — тихо сказала Марта, — якби зараз вимкнули телефони й сказали, що ми проведемо тут увесь день, я б навіть не засмутилася.

— Оце так новина, — підморгнула Софія. — Учора ти ще перевіряла робочу пошту.

Марта знизала плечима.

— Напевно... я починаю відпочивати по-справжньому.

Андрій почув ці слова й ледь помітно всміхнувся.

— Гаразд! — раптом оголосив Денис. — Раз уже ми застрягли, давайте грати.

— У що? — запитав Олег.

— У «Правда чи дія».

— Ні, — одночасно відповіли Марта й Софія.

— Чому?

— Бо ми знаємо тебе.

— Тоді в «Дві правди й одна брехня».

— Уже краще, — погодився Андрій.

Першим почав Денис.

— Отже. Перше: у дитинстві мене вкусила гуска. Друге: я одного разу випадково впав у гірську річку. Третє: я виграв районний конкурс із бальних танців.

— Танці — брехня, — упевнено сказала Софія.

— Помилилася.

— Серйозно?

— Так.

— Тоді річка?

— Теж правда.

Марта засміялася.

— Тобто тебе справді вкусила гуска?

— І це була дуже принципова гуска.

Сміх лунав так голосно, що навіть дощ уже не здавався похмурим.

Коли черга дійшла до Андрія, він на мить замислився.

— Добре. Перше: я одного разу ночував у наметі під снігом. Друге: боюся висоти. Третє: у мене вдома живе собака на ім'я Бублик.

— Висоти ти точно не боїшся, — сказала Марта.

— Чому ти так вирішила?

— Бо людина, яка щодня їздить гірськими дорогами, навряд чи панікує від краєвидів.

Він усміхнувся.

— Правильно.

— А Бублик існує?

— Існує.

— Отже, сніг?

— Ні. Це теж правда.

— Тоді ти справді ночував у наметі взимку?

— Добровільно.

— Тепер я трохи хвилююся за твоє психічне здоров'я, — засміялася Марта.

— Не ти одна.

Дощ поступово стишався.

Але ніхто вже не поспішав виходити.

І Марта несподівано зрозуміла, що за весь цей день майже не згадувала про минуле.

Її думки були тут.

Серед друзів.

Серед гір.

І поруч із чоловіком, якого вона знала лише два дні, але з яким чомусь було напрочуд легко мовчати.