Розділ 4. Дорога, що вела вище хмар

«У горах не варто поспішати. Найважливіше часто чекає за наступним поворотом.»

— Усі на місці? — Андрій обвів поглядом компанію.

— Залежить від того, чи рахувати Дениса, — усміхнулася Софія.

— А що зі мною не так?

— Ти вже п'ять хвилин переконуєш усіх, що сядеш спереду.

— Бо в мене слабкий вестибулярний апарат.

— Учора ти казав, що ти безстрашний.

— Безстрашний. Але мене може заколисати.

— Яка складна особистість, — пробурмотіла Марта.

Андрій тихо засміявся.

— Добре. Денис їде спереду. Але якщо почне командувати, висаджу посеред полонини.

— Записав, — сказав Олег, піднімаючи фотоапарат. — Це буде гарний заголовок: «Турист добровільно залишився жити в горах».

Денис театрально схрестив руки.

— Заздріть мовчки.

Джип плавно рушив угору серпантином.

Спочатку дорога була рівною, але невдовзі колеса почали підстрибувати на камінні. Навколо здіймалися густі смереки, крізь які пробивалися сонячні промені.

Марта сиділа позаду Андрія. Вона спостерігала, як упевнено він веде машину, ніби знає кожен метр цієї дороги.

— Дивіться праворуч, — сказав він. — За кілька хвилин буде видно Чорногірський хребет.

Усі повернули голови.

І завмерли.

Гори простягалися до самого горизонту. Зелені схили плавно переходили в синюваті вершини, а над ними повільно пливли білі хмари.

— Неймовірно... — тихо промовила Марта.

— До такого неможливо звикнути, — відповів Андрій.

— А ти звик?

Він на мить замислився.

— Ні. І дуже сподіваюся, що ніколи не звикну.

Марта усміхнулася.

Їй подобалося, як він говорив про гори. Без пафосу. Так, ніби говорив про старих друзів.

За годину вони зупинилися на полонині.

Вітер гойдав високу траву, а десь удалині дзвеніли дзвіночки отари овець.

— Двадцять хвилин на прогулянку, — оголосив Андрій. — Але далеко не розходьтеся.

— Це ти зараз дивишся на Дениса? — запитала Софія.

— Я дивлюся на всіх однаково.

— Брехня, — засміявся Денис. — На мене — з особливою підозрою.

Поки друзі сперечалися, Марта відійшла трохи вбік.

Перед нею відкривалася долина, залита сонцем. Вона заплющила очі, вдихаючи запах нагрітих трав.

— Гарне місце, правда?

Вона озирнулася.

Андрій підійшов майже безшумно.

— Дуже.

Він став поруч, залишивши між ними комфортну відстань.

— Знаєш, — сказала Марта, — я вперше за довгий час нічого не хочу.

— У якому сенсі?

— Не думаю про роботу. Не думаю, що буде завтра. Просто... стою тут.

Андрій мовчки кивнув.

— Гори вміють таке робити.

— А з тобою так було?

Він усміхнувся, але цього разу в усмішці з'явилося щось сумне.

— Було.

Вона хотіла запитати ще щось.

Та в цей момент пролунав крик Дениса:

— Люди! Швидше сюди!

Усі обернулися.

Денис стояв біля дерев'яної огорожі, а поруч із ним маленьке ягня вперто жувало ремінець його рюкзака.

— Заберіть його! Воно їсть мої речі!

— Схоже, ти йому сподобався, — крізь сміх сказав Олег, не перестаючи фотографувати.

— Воно з'їло мою панаму!

— Ні, — спокійно відповів Андрій. — Воно лише перевіряє її на смак.

Марта сміялася так щиро, що в неї заболіли щоки.

І коли вона глянула на Андрія, то побачила, що він дивиться не на Дениса.

Він дивився на неї.

Так, ніби найбільше йому подобалося не те, що сталося, а те, як вона сміється.