Розділ 3. Сніданок із присмаком пригод

«Найкращі знайомства починаються не з ідеальних фраз, а з випадкових моментів.»

Марта прокинулася від сонячного променя, що вперто пробивався крізь тонку фіранку.

Вона на мить забула, де знаходиться.

Не було звичного шуму машин під вікном. Не гуділи трамваї. Не дзвенів будильник, який вона щоранку ненавиділа.

Замість цього десь неподалік дзюрчав струмок, а з лісу долинав спів птахів.

Марта потягнулася й усміхнулася.

— Так, це точно краще за понеділок в офісі.

Вона швидко перевдягнулася, зібрала волосся в недбалий хвіст і тихенько спустилася на кухню.

Будинок ще спав.

На столі стояла кавоварка, але поруч лежала записка.

"Кави немає. Денис учора був дуже голодний."

Марта розсміялася.

— Він що... їсть каву?

— Не їсть. Просто вирішив, що купити одну пачку на п'ятьох — це недостатньо.

Вона здригнулася від несподіванки.

На порозі стояв Олег із фотоапаратом у руках.

— Ти мене налякав.

— Вибач. Я хотів сфотографувати твій вираз обличчя.

— І як?

— Безцінно.

Марта похитала головою.

— Ви всі якісь дивні.

— Саме тому ми дружимо.

Через десять хвилин Денис урочисто оголосив:

— Є план.

— Це вже звучить небезпечно, — зітхнула Софія.

— Ми підемо в місцеву кав'ярню.

— Бо?

— Бо без кави я не людина.

— А з кавою?

— Не набагато краща, але хоча б менш агресивна.

Дорога до центру селища пролягала повз невеликі дерев'яні будинки, квітучі сади й стару церкву з темними банями.

Марта йшла поруч із Софією, роздивляючись усе навколо.

— Тут навіть повітря інше, — тихо сказала вона.

— Знаєш, що мені подобається найбільше?

— Що?

— Ти нарешті перестала дивитися в телефон кожні п'ять хвилин.

Марта замовкла.

Софія мала рацію.

Вперше за довгий час вона не чекала повідомлення.

Не чекала дзвінка.

Не думала про людину, яка вже давно залишилася в минулому.

— Це хороший знак, — усміхнулася Софія.

Кав'ярня виявилася маленькою й затишною.

Поки друзі сперечалися, які десерти замовити, Марта вийшла на терасу.

Вона саме робила ковток ароматної кави, коли почула знайомий голос.

— Доброго ранку.

Андрій стояв біля дерев'яної огорожі, тримаючи в руках паперовий стаканчик.

— Знову випадкова зустріч? — усміхнулася Марта.

— А може, Карпати просто невеликі.

— Або ти знаєш усі місця, де готують хорошу каву.

— Це теж правда.

На кілька секунд між ними запала приємна тиша.

— Я чув, завтра ви збираєтеся на джип-тур.

— Так.

— Тоді є одна порада.

— Яка?

— Не вдягай біле.

— Чому?

Він ледве стримав усмішку.

— Бо після карпатських доріг воно перестане бути білим.

Марта засміялася.

— Добре. Це дуже практична порада.

— І ще...

Він трохи нахилив голову.

— Якщо Денис скаже, що не боїться швидкості — не вір.

— Чому?

— Минулого року він кричав голосніше за дітей.

Марта не втрималася від сміху.

Саме в цю мить із кав'ярні вийшов Денис.

— Я все чув!

— Неправда, — спокійно відповів Андрій.

— Добре... майже все.

— Я просто емоційно реагував на красу природи.

— Особливо на тому моменті, коли просив водія їхати повільніше, — додав Андрій.

— Це була конструктивна пропозиція!

Олег уже встиг дістати фотоапарат.

— Денисе, усміхнися.

— Навіщо?

— Бо через кілька років ми покажемо це твоїм дітям.

— Спочатку знайдіть мені дружину.

— Це вже не до нас, — засміялася Софія.

Компанія дружно рушила далі вузькою вуличкою.

Марта непомітно озирнулася.

Андрій уже говорив із баристою, але ніби відчув її погляд.

Він підняв очі.

Усміхнувся.

І цього разу вона усміхнулася у відповідь без жодних вагань.