Розділ 2. Перший вечір

«Відпустка починається не тоді, коли ти приїжджаєш. Вона починається в ту мить, коли перестаєш дивитися на годинник.»

Котедж виявився саме таким, як на фотографіях, а може, навіть кращим.

Двоповерховий будинок із темного дерева стояв на невеликому схилі. За ним починався ліс, а трохи нижче дзюркотів гірський струмок. На подвір'ї вже чекала альтанка, мангал і кілька дерев'яних крісел, що ніби запрошували провести вечір із чашкою чаю чи келихом вина.

— Якщо тут ще й вайфай поганий, я взагалі залишуся жити, — сказав Денис, заносячи валізу до будинку.

— У тебе й удома інтернет хороший, але ти все одно не відповідаєш на повідомлення, — зауважила Софія.

— Це інше.

— Що саме?

— Удома я ігнорую людей свідомо.

Олег засміявся й встиг сфотографувати момент, коли Софія жбурнула в Дениса маленьку диванну подушку.

— Видалиш — образюся, — попередила вона.

— Ніколи. Це шедевр.

Марта мовчки оглядала будинок. Простора вітальня з каміном, дерев'яні сходи на другий поверх, великі вікна, крізь які було видно зелені схили.

— Я забираю кімнату з балконом! — вигукнув Денис.

— Уже ні, — відповіла Софія. — Ми з Мартою були швидші.

— Це дискримінація.

— Це швидкість.

Через кілька хвилин усі вже розкладали речі. Марта відчинила двері балкона.

Прохолодне повітря торкнулося її обличчя.

Десь далеко почувся дзвін корів, а над вершинами гір повільно пливли легкі хмари.

Вона глибоко вдихнула.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилося повідомлення від колишнього:

"Сподіваюся, у тебе все добре."

Марта довго дивилася на ці слова.

Ще кілька місяців тому вона б негайно відповіла.

Тепер лише вимкнула екран і поклала телефон на підвіконня.

— Не сьогодні, — тихо сказала сама до себе.

Ця відпустка належала їй.

Увечері на подвір'ї запахло дровами.

Денис із надзвичайно серйозним виглядом чаклував біля мангала.

— Прошу не заважати професіоналу.

— Професіоналу, який щойно мало не підпалив пакет із вугіллям? — уточнила Софія.

— Це був творчий експеримент.

— Це була паніка.

Марта так голосно засміялася, що навіть витерла сльозу з кутика ока.

Саме в цю мить біля воріт почувся знайомий голос.

— Здається, запах шашлику чути на всю долину.

Усі обернулися.

Андрій стояв із паперовим пакетом у руках.

— Михайло просив передати вам домашній бограч. Каже, після дороги ви навряд чи встигли нормально повечеряти.

— Це дуже вчасно, — зрадів Денис. — Бо мій шашлик ще сам не вирішив, сирий він чи вже вугілля.

— Я нічого не чув, — усміхнувся Андрій.

— І правильно.

— Заходьте до нас, — запропонувала Софія. — Хоч хтось врятує цю вечерю.

Андрій на мить завагався.

— Якщо ви справді не проти.

— Проти тільки Денис. Він переживає за свою репутацію шеф-кухаря, — сказав Олег.

— Я вже її втратив, — зітхнув Денис. — Тож сідайте.

Сміх знову наповнив подвір'я.

Марта крадькома подивилася на Андрія.

Він саме слухав чергову історію Дениса й щиро сміявся.

Не голосно.

Не награно.

Так, ніби знав цих людей уже давно.

І вперше за багато місяців Марта впіймала себе на простій думці.

Їй хотілося, щоб ця відпустка не закінчувалася.

---------------

💚 Дякую, що вирушили в цю подорож разом із героями.

Напишіть у коментарях, хто вже встиг вам сподобатися найбільше: Марта, Андрій, Денис, Софія чи Олег?

Підписуйтеся, щоб не пропустити наступну главу. Попереду Карпати відкриють свої найкрасивіші таємниці.