Розділ 1. Квиток в один бік від буденності

— Марто, ти взагалі мене слухаєш?

Голос Софії вирвав її з думок.

— А? Так... Звісно.

— Брешеш. Я вже дві хвилини розповідаю, як Денис примудрився забути документи вдома, а ти навіть не засміялася.

Марта винувато усміхнулася.

— Вибач. Просто... задумалася.

— Знову про нього?

Марта відвела погляд до вікна потяга. За склом миготіли поля, невеликі станції й ліси, які ставали дедалі густішими. Ще кілька годин — і вони опиняться в Карпатах.

Вона мовчки кивнула.

Минуло майже пів року після розриву. Розумом вона давно все прийняла. Серцем — ще ні.

Найбільше боліло навіть не те, що вони розійшлися. Боліло, що людина, з якою вона будувала плани, одного вечора просто сказала:

" Вибач... здається, я більше не люблю тебе."

І все.

Без сварок.

Без пояснень.

Без другого шансу.

Відтоді Марта ніби поставила своє життя на паузу. Ходила на роботу, зустрічалася з друзями, усміхалася, але всередині почувалася порожньою.

Саме Софія запропонувала цю поїздку.

— Десять днів без офісу, без листів у пошті й без сумних думок, — заявила вона місяць тому. — Якщо не допоможе — хоча б засмагнеш.

— У Карпатах?

— Добре. Тоді хоча б наїсися баношу.

Саме ця безглузда фраза змусила Марту вперше за довгий час щиро розсміятися.

— Приїхали! — голосно вигукнув Денис, коли потяг почав сповільнюватися.

— Нарешті, — потягнувся Олег, поправляючи фотоапарат на шиї. — У мене вже є список кадрів, які хочу зробити.

— Спочатку зроби кадр, як Денис тягне всі валізи, — підколола Софія.

— Чому саме я?

— Бо це була твоя ідея взяти мангал.

— Мангал — це інвестиція в гарний відпочинок.

— Ага. Особливо коли його несеш ти.

Друзі засміялися.

Марта дивилася на них і відчувала, як напруга поступово відступає. Саме заради цього вона й погодилася на поїздку.

На пероні їх зустріло прохолодне гірське повітря. Воно пахло смолою, вологою землею та хвоєю. Після міської спеки цей запах здавався майже нереальним.

— Вдихайте глибше, — урочисто сказав Денис. — Це аромат відсутності начальства.

— Ні, — заперечив Олег. — Це аромат того, що ти зараз понесеш мангал.

Компанія знову вибухнула сміхом.

Попереду на них уже чекав господар котеджу — кремезний чоловік із густою сивою бородою.

— Вітаю! Я Михайло. Ваш будинок уже готовий.

Вони рушили за ним вузькою дорогою, що вела між високими смереками.

Раптом біля сусіднього будинку зупинився чорний позашляховик.

Із машини вийшов чоловік у темно-синій футболці та світлих туристичних штанах. Він щось сказав господареві, допоміг витягнути коробку з багажника й лише тоді помітив нових гостей.

Його погляд ненадовго затримався на Марті.

Не настирливо.

Швидше із цікавістю.

Він чемно кивнув.

— Доброго дня.

— Доброго, — усміхнулася Марта у відповідь.

— Це Андрій, — сказав Михайло. — Він добре знає всі місцеві маршрути. Якщо захочете в гори чи на джип-тур — звертайтеся до нього.

— Тільки не слухайте, коли він каже: «Тут зовсім недалеко», — усміхнувся Михайло. — За його мірками це може бути година пішки.

Андрій лише засміявся.

— Наклеп.

— Перевіримо, — тихо сказала Марта.

Їхні погляди зустрілися лише на мить.

Цього було замало, щоб назвати це чимось особливим.

Але достатньо, щоб дорогою до котеджу вона ще раз озирнулася.

І сама не зрозуміла — чому.