1

Минуло сім років.

 Село прокинулося ще до сходу сонця. Звідусіль долинали голоси, стукіт молотків та сміх. Люди поспішали завершити останні приготування до свята. Життя кипіло невпинно, адже завтра має розпочатись святкування осіннього сонцестояння. Три дні святкувань, які щороку збирають людей не лише з нашого села, а й із сусідніх сіл та містечок. Для інших — це просто свято. Для нас — традиція, яку ніхто не наважувався порушувати. У ці дні всі люди вірять, що це святкування допомагає нам пройти очищення та дякували лісу за врожай і просили його охоронців оберігати наше село від біди. Я ніколи не знала, чи справді існували ті хоронителі, але після того дня більше не могла сказати, що магії не існує. З самого ранку я бігла до лісу, щороку, в день сонцестояння. В одне й те саме місце, до дерева, біля якого зникла моя сестра. Осіння пора для мене досі лишається найпрекрасніша пора року. Моя надія кожного разу горить з трепетом, хоч я в глибині душі розумію, що якщо вона не повернулась в перші місяці, шансів немає.

 Я добре пам’ятаю як після зникнення сестри все село її шукало в лісі. Як приходили з похмурими обличчями без неї, як мати плакала ночами коли думала що я не чую. Як потім батьки та й люди з села заборонили дітям гуляти самими. Та не заходити в глиб лісу. Всі прийшли до висновку що граючись, Маліка забігла глибоко в ліс, а дорогу назад знайти не змогла. Як батьки після цього довго не пускали мене до лісу і я потайки бігала, до того дерева. Як через рік вони заборонили так часто згадувати про неї. Як постаріли їхні обличчя, а плечі опустились. Горе зробило їх біль строгими, щоб вберегти мене. З часом я навчилась що говорити про те що сестра не згубилась, а пропала в сяйві не потрібно, бо мені й досі ніхто не вірить. Дитина злякалась, нафантазувала того чого не було. Тому я й мовчала.

 Скрізь лунає спів горобців, а журавлі летять високо в небі. Ліс прикрашений в золотаво-багряні кольори, такі теплі та сонячні. Сонце пробивається крізь верхівки дерева вітер тихо гойдає гілки. Я повільно підійшла до старого дерева. Нічого не змінилось, воно все ще стояло тут, таке саме величезне. Таке саме мовчазне, я провела долонею по шорсткій корі. Ні золотої лінії, ні світла, ні дивного виття. Сім років чекала, що одного дня Маліка повернеться, що почую її сміх за спиною. Що вона вибіжить із-за дерева й скаже, що просто пожартувала. Я благала кожного вечора, щоб повернулась, перед сном, у думках, у молитвах, але Маліка не поверталася. Сльоза повільно скотилась по щоці, я витерла її рукою, але за першою прийшла друга. А потім я вже не стримувалася, опустилась на землю біля дерева й дозволила собі плакати. Плакала я тихо, щоб ніхто не почув, хоча поруч усе одно нікого не було. Сонце піднялось вище над головою, мені потрібно було повертатися. Я повільно підвелася, витерла сльози й востаннє подивилася на дерево. Тоді згадала про стрічку.  Діставши її з кишені, я провела пальцями по червоній тканині. Вона була старою, але я зберігала її всі ці роки. Такою ж яскравою, якою була того дня, коли Маліка зникла в золотавому світлі. Я підняла руку й прив’язала стрічку до найближчої гілки.

— Я люблю тебе, моя люба сестричко… — голос затремтів. — Пробач мені. — я заплющила очі. — Це я винна, що не вберегла тебе. Пробач…

 Кілька секунд я просто стояла, потім піднялась та зробила крок назад.

— Я більше не буди жити біля цього дерева, більше не буди чекати, що ти повернися. Я хочу жити. — Слова ледве чутно розчинились серед дерев. Я різко обернулась й пішла геть.

—Я відпускаю тебе.

 Не озираючись, бо якщо обернуся — залишуся тут назавжди. Я вже майже дійшла до стежки, коли за спиною почувся тихий шелест. Зупинилася та повільно обернулася. Червона стрічка гойдалася на гілці. Хоча вітру не було. І на мить промайнуло золотаве світло. Я всміхнулась видно моя уява точно розігралась.