Пролог

— Я виграла! — вигукнула Маліка, підкинувши вгору цілу жменю сухого листя. Золоті клаптики закружляли над її головою й повільно посипалися на волосся та плечі. Вона засміялась й почала кружляти між деревами, розкидаючи листя ногами. Я не втрималась й теж засміялась.

 Осінь наша улюблена пора року. Ліс у цей час здавався зовсім іншим. Дерева змінювали зелене вбрання на золотаво-багряне. Листя яке повільно опадало на землю та додає магічної та теплої атмосфери цьому сонячному дню. Сам ліс тихий та казковий саме в осінню пору, коли ти приходиш ти можеш часами розглядати ліс пофарбований в осінні барви. Тут пахне хвоєю, вологою землею та яблуками, які іноді можна знайти серед трави неподалік від старих садів.. Тиша в якій ти чуєш як поволі падає листя до землі. Чи можливо легеньке похитування дерев та шум твоїх кроків. Це саме та атмосфера в якій ми так з сестрою любимо проводити час. Ми з Малікою приходимо сюди майже щодня погуляти та погратись, то купки листя нагорнемо, щоб пострибати в них чи жолуді пошукаємо під листям. Вигадуємо власні історії й уявляємо, що цей ліс приховує щось більше, ніж просто дерева. Ми віримо, що між ними живуть магічні істоти. Лісові духи, відьми, феї, перевертні. Особливо перевертні, Маліка завжди говорила, що якби вони справді існували, то обов’язково жили б саме тут.

— Мелані, давай тепер пограємо у доганялки! — раптом запропонувала вона. —  Ти будеш вовком, а я людиною, спробуй мене зловити!

— Знову я вовк?

— А ти спробуй наздогнати! — Маліка показала мені язика й побігла вперед.

— Ей! Так нечесно. — сестра побігла вперед я ж кинулась за нею.

 Ми бігли між деревами, сміялись, сухе листя хрустіло між ногами, а наші голоси розлітались між деревами. Маліка бігла швидше.

— Не втечеш! — крикнула я, вона обернулась через плече.

— Спіймай мене, вовче!

 Я прискорилась, але через кілька хвилин зрозуміла, що ми зайшли надто далеко. Сонце вже схилилося нижче за верхівками дерев, і між стовбурами з’являлися довгі тіні.

— Маліко, стій! — крикнула я. — Ми далеко зайшли!

Сестра не зупинилась. Я зупинилась сам, важко дихаючи, озирнулася. Стало занадто тихо, ні сміху, ні хрускоту листя, ні кроків сестри.

— Агов?

Відповіді не було. Ще секунду тому Маліка бігла попереду, тепер її не було. Я повільно пішла вперед.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я. — Виходь.

 Я кружляла між дерев, можливо вона просто заховалася. Ми часто так робили. Я обійшла кілька дерев, заглянула за товсті стовбури, але ніде її не було.

— Маліко?

 Тоді я побачила її. Вона стояла біля величезного старого дерева, якого я ніколи раніше тут не бачила. Маліка стояла нерухомо, повернувшись до мене спиною.

— Що ти там робиш? — Вона не відповіла, я підійшла ближче. — Маліко?

 І тоді побачила, на що сестра дивилась. Між товстим корінням дерева світилася тонка золота лінія. Вона нагадувала обрис дверей, наче хтось намалював прямо на землі. Я завмерла.

— Що це? — Маліка повільно підняла руку.

— Не знаю. — її пальці майже торкнулися золотого світла.

— Маліко, не треба.

 Вона озирнулася на мене, а на її обличчі з'явилася усмішка. Та сама, яку я знала все життя. Легка та задорна.

— Дивись…

Її пальці торкнулися світла. Все навколо змінилося за одну мить. Золоте сяйво спалахнуло так яскраво, що я мимоволі прикрила очі. Повітря навколо неї здригнулося. Листя злетіло з землі, закружляло навколо нас, а потім я почула виття, низьке та дике. Таке, від якого всередині все стиснулося. Я завмерла, а по тілу пробігли мурашки. Маліка перестала усміхатися, вона подивилась на мене, в її очах вперше з’явився страх.

— Мелані…

— Відійди. — крикнула я, та кинулась до неї, але Маліка вже зробила крок уперед. — Ні.

 Я простягнула руку, ще трохи, ще зовсім трохи — і я могла її схопити. Наші пальці майже торкнулися, а потім золоте світло зникло. І Маліки не стало. Просто не стало, я впала на коліна біля дерева.

— Маліко?

 Стояла тиша, я простягнула руку вперед та пальці торкнулися холодного повітря. Ні золотої лінії, ні світла, ні сестри. Лише дерево що тихо шелестіло від вітру в осінньому лісі, і її червона стрічка, яка лежала на землі серед жовтого листя. Я схопила її тремтячими руками.

— Маліко… — Але ліс мовчав.