- Та хто ж ти такий? – приречено спитав Семенович.
- А, так, нам потрібна ідентифікація. Як без неї? Нічого немає, поки не має назви. Хто була та людина? О, так, Андрій.
- Це твоє ім’я?
- Ні, але так тобі буде простіше.
- Нічого не розумію. От геть нічого. Можеш людською мовою?
- Що саме?
- Та нічого взагалі. От чому ти Андрій, але не ти? І хто ти? І де я? І чому… Що це все діється?!
- Продовжуй… Добре, почнемо з найпростішого. Я це той, кого ти побачив останнім. А звати його Андрієм.
- Отут вже зовсім нічого не зрозумів. Що це таке «побачив останнім»? Я що, вмер?
- Ну, тіло твоє, так. Загинув.
- От не треба брехати! Я ж тут?
- Ти теж виглядаєш, як і в останню мить життя твого тіла.
- Як це? Чому так?
- Давай краще я нагадаю, як це працює.
- Що значить «нагадаю»? Звідки мені знати?
- Та ти ж проходив це безліч раз!
- Не було такого!
- Це пам’ять, це пройде.
- Не кажи загадками, я і так нічого не розумію.
- Так, так, чув і бачу. Отже. З простішого. Коли людина гине як ти, або помирає…
- Гине? Мене вбили?
- Не зовсім, автомобіль влетів у стовп біля твого будинку, і тебе об нього розплющило. Так що закінчив гру ти раптово і швидко.
- Гру?
- Питань багато, але по черзі.
- Добре… Андрій?
- Ти побачив молодика, який виходив з під’їзду, та погукав йому притримати двері. Він не почув тебе, на ньому були навушники і гучна музика, але ти виматюкався на нього. І у цей момент…
- То мене покарають?
- За що?
- Ну, я ж погано обізвався…
- Зарахується – посміхнувся Андрій.
- Так, а тепер що? Ні, чекай, то хто ж тоді ти? Якийсь ангел?
- Як і сказав, твій останній спогад у тому житті. Це краще, ніж розмовляти з катом, який тебе порізав на шматки.
Іван уявив собі таку картину, і здригнувся. Він вже мовчки слухав, хоча і не вірив. Але інших версій у нього не було.