без назв

- Про що ти? – врешті зміг спитати Семенович настільки твердо, як зміг.

- Мені все ж таки подобається Ваша екзистенційність, і Ви не дарма пройшли свій шлях.

- Та хто ти такий, щоб…?

- О так!

- І де я, в кінці кінців?

- Ну от, нарешті…

- Та ти знущаєшся? Що все це таке? – Івана Семеновича потроху починала розбирати злість, яка витісняла страх.

- А Ви згадайте.

- Що згадати?

- Те, де Ви зараз.

- Ти дурний? Чи сказився? Я тут вперше! – всі більше чоловікові здавалося, що цей молодик знущається з нього.

- Чудово граєте, вжилися в роль!

- Та ти взагалі знаєш, хто я? – Семенович починав червоніти від обурення. А юнацький сміх у відповідь схвилював його ще більше – Припини негайно!

- Обожнюю… Так хто ти?

- Я…! Я Петренко Іван Семенович, я…

- Це ім’я, що тобі дали. А хто ти?

- Я керую…

- То діяльність.

- Ні, ти не зрозумів, у мене підлеглі…

- То відповідальність за щось, яку ти обрав, або тобі обрали.

- Я сім’янин, батько і…

- Соціальна роль.

- Та ти… Як ти… Я людина, я чоловік, врешті решт!

- Це біологічний вид та стать. А хто ти?

В Івана Семеновича наче закінчилися слова. Здавалося, що його дурять. Але не зрозуміло як. Він не знав, що відповідати.

- То хто ти? Тіло, уявлення, і навіть те, що зараз в твоїй голові, це не ти.

- Як же не я… У мене нагороди! Сам… казав що…. Та я не розумію, про що ти!

- Яке занурення в образ… Обожнюю свою роботу!

Чоловікові бракувало слів, думок і повітря.

- А поки ти тримаєшся звичного у своєму розумінні світу, роботи мені досить – спокійно продовжував хлопець.