без назв

Нарешті Іван Семенович спробував гукнути. Ну, не те що голосом – у горлі дзелькотнуло німим хрипом, та й все. Мабуть, він собі так подумав, що гукає. Щоправда, й сам не зрозумів кого. Невиразно, якось сталось.

Але, як не дивно, звідкись почувся голос, і майнула та зникла тінь. Може, йому привиділося?

- Ну і як Ви?

Семенович здригнувся від чергової несподіванки ще раз, тільки сильніше. Обережно, з острахом почав обертатися, що побачити хто це там. Шию заклякло, тому обертався він весь.

- Не хвилюйтесь, час не має значення – знову той самий голос, майже поруч.

Зосередивши зір у напрямку звуку, Іван Семенович побачив пляму, яка повільно рушила до нього, і раптом стала таким собі міським хлопцем, молодшим Степановича на ціле життя. Або навіть на два. Щось знайоме у ньому було, але більше нічого такого не пригадувалося.

- Ти хто? – через силу вимовив Іван Степанович. Молодик посміхнувся, але від його посмішки чоловіка не попустило.

- Ну, зазвичай перше питають «де я?». Але нехай так. Чудове екзистенціальне питання. Ви молодець! Гарний початок. Не всі так можуть.

- Припини… Я не розумію… Я не хочу… - намагався оговтатися Іван Семенович, але розуміння, що з ним відбувається, навіть поруч не було.

- О, так! Ви ж не пам’ятаєте де ми! Чудово! – чоловікові здавалося, що молодик неначе знущався з нього.

- Ти цеє… Припини! Негайно! Хто тут…? – за якоюсь звичкою вихопувалися безглузді питання, але розуміння так і не з’являлося. Тільки хлопець зник в тумані, та з’явився з іншого боку. 

-     То я й кажу! Розповім одну історію. Отже, одного разу воїн, який охороняв дорогу, зупинив буддистського ченця. Вихопивши меч, воїн суворо запитав подорожнього:

- Хто ти такий? Куди прямуєш? І навіщо ти йдеш туди?

Чернець замислився, а потім несміливо поцікавився:

- Можу я задати тобі питання?

- Став, - хмурячись, дозволив воїн.

- Скільки платять тобі в тиждень?

- Два кошики рису.

- Я буду платити тобі чотири кошики рису, якщо ти пообіцяєш кожен день ставити мені ці питання.