5-й розділ

Світло ламп було надто яскравим. Поліна лежала на холодному столі, вкрита білою тканиною, і дивилася в стелю. Їй хотілося заплющити очі, зникнути, провалитися в темряву, аби не чути голосів, не відчувати тремтіння власного тіла.

Анестезія накотила хвилею, і все розплилося. Останнє, що вона встигла згадати, — очі Максима в коридорі. Очі, в яких було стільки відчаю, що вони палили її навіть крізь морок.

…

Вона прокинулася від тупого болю внизу живота. У палаті було тихо, тільки десь далеко лунали кроки. Поліна повільно повернула голову — поруч стояла лікарка, суха й стримана, з папкою в руках.

— Операція пройшла… ускладнено, — сказала вона, не дивлячись у вічі. — Ми зробили все можливе, але…

Серце Поліни стиснулося.
— Але що?

Лікарка видихнула, і цей видих був важчим за будь-які слова.
— Через травму й наслідки інфекції у вас, найімовірніше, не буде дітей.

Ці слова впали на неї, мов каміння. Поліна відчула, як світ провалюється під ногами. Вона хотіла крикнути, але в горлі застряг клубок.

«Безплідна… назавжди?»

Вона відвернулася до стіни, притиснувши руки до обличчя. Сльози текли гарячими потоками, розмиваючи останні крихти впевненості. Вона зробила вибір, щоб позбутися болю, а натомість отримала новий — ще глибший, ще тяжчий.

І раптом у пам’яті знову озвалися слова Максима: «Життя, яке тепер носите, — воно ні в чому не винне».

Вона закусила губу, щоб не зойкнути. Тепер уже не знала: кого вона вбила — ту дитину, чи себе саму?

Поліна лежала нерухомо, обличчям до стіни. Сльози висихали, залишаючи сіль на губах. Вона майже не чула, як відчинилися двері.

— Поліно…

Вона здригнулася. Голос був упізнаваний до болю. Максим.

Вона стиснула ковдру, не повертаючи голови.
— Йдіть.

Він підійшов ближче, обережно, як до пораненої.
— Я не можу залишити тебе так. Я говорив із лікарем…

Вона різко обернулася, очі блищали від сліз.
— Ви все знаєте?

Максим кивнув. У його погляді не було ані тіні осуду, лише глибока туга.
— Так. Але ти не винна. Це… це не твоя провина.

Вона засміялася крізь сльози — гірко, різко.
— Не моя? Я сама зробила цей вибір. Я хотіла вирвати з себе все — і вирвала. Назавжди.

Максим присів поруч, його руки тремтіли, але він не торкнувся її.
— Ти зробила те, що змогла. Те, що вважала єдиним виходом. Але ти залишаєшся живою. Ти залишаєшся собою. І я не відвернуся.

Поліна відчувала, як у грудях рветься нова хвиля болю. Вона хотіла крикнути, вигнати його, бо його присутність тільки збільшувала її провину. Але замість крику вирвалося тихе, ламке:
— Чому ви… чому ви ще тут?

Максим уперше дозволив собі сказати правду. Голос його був хриплий, наче він зізнавався самому собі:
— Бо я люблю тебе.

Її серце стислося, мов у лещатах. Вона закрила обличчя руками, і світ став темним. Любов звучала тепер не як порятунок, а як вирок, що додавався до всіх інших.

Поліна довго мовчала. Її руки ще затуляли обличчя, а в голові калатало одне: «Я безплідна. Я сама цього хотіла. Я сама себе знищила».
Його слова про кохання різали ще дужче, ніж лікарський вирок.

Вона різко відкинула ковдру й сіла, дивлячись йому просто в очі. Її голос був твердим, хоча щоки ще були мокрими від сліз:

— Йдіть, Максиме.

Він застиг, ніби не почув.
— Поліно…

— Я сказала: йдіть! — у її крику не було сили, лише відчай. — Ви прийшли надто пізно. Ви говорите про любов тоді, коли від мене вже нічого не залишилося. Я не хочу вашого співчуття, не хочу ваших очей, у яких бачу те, чого сама не відчуваю.

Його плечі опустилися. Він ще мить дивився на неї — так, наче хотів запам’ятати кожну рису, кожен відблиск у її зіниці. Потім повільно піднявся й відійшов до дверей.

— Якщо ти справді цього хочеш… я піду, — прошепотів він. — Але я не перестану бути поруч, навіть якщо ти мене женеш.

Він вийшов, залишивши за собою тишу, що здавалася ще важчою, ніж його присутність.

Поліна згорнулася на ліжку, притиснувши коліна до грудей. У палаті було стерильно й порожньо, а в її душі тепер розквітала тільки порожнеча.