4-й розділ

Ранок зустрів Поліну важким світлом. Воно било у вікна настирливо, наче хотіло нагадати: день настав, і від нього не втечеш. Вона лежала на ліжку, розплющивши очі, й відчувала, як у тиші власної квартири наростає тривога.

Її тіло було чужим. Живіт ще майже не змінився, але вона вже відчувала його як камінь, що тягне вниз. Кожна думка про майбутнє розбивалася об цей камінь, і залишався лише один вихід — позбутися.

На столі лежала сумка, зібрана ще звечора. Документи, пляшка води, гроші. І картка клініки — біла, як чистий аркуш, на якому буде закреслено все.

Вона підійшла до дзеркала. Її очі були червоні, обличчя втомлене. «Ти мусиш бути сильною», сказала собі. Але сила звучала тепер не як гідність, а як необхідність вижити.

Телефон спалахнув. Повідомлення від невідомого номера, те саме, що вчора: «Я хвилююся за вас». Вона знала, що це він. Максим. І все ж серце стиснулося так, що їй довелося спертися об стіл.

— Чому ти не відпустиш мене? — прошепотіла вона.

Вона взяла сумку, сховала картку глибше й вийшла з дому. Сходи здавалися довшими, ніж зазвичай, а кожен крок униз луною віддавався в голові.

На вулиці чекало місто — чуже, байдуже, шумне. Їй здавалося, що серед цієї юрби вона ще самотніша. І все ж вона йшла вперед, рахуючи квартали до адреси, яку знала напам’ять.

Але десь у глибині серця ворушилася інша думка: а якщо він прийде? А якщо справді наважиться її знайти?

Поліна відмахнулася, стиснувши губи. «Ні, цього не станеться. Це тільки моя історія. Мій вибір».

Та серце зрадницьки билося швидше, ніби чекало кроків позаду.

Поліна йшла все далі, і місто поступово змінювалося: замість затишних дворів — сірі будівлі, замість дерев — бетонні стіни, обліплені рекламою. Кожна вивіска світилася їй у вічі, але вона бачила тільки одну — ту, що наближалася попереду.

«Медичний центр. Повна конфіденційність».

Вона зупинилася за кілька кроків. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить з грудей. Долоні стали вологими, і вона стискала ручку сумки, мов рятівну соломинку.

Перед дверима стояла жінка років сорока з дівчиною-підлітком. Вони мовчки курили, дивилися в різні боки, ніби кожна з них була самотня навіть поруч. Поліна відчула, як холод пройшовся по спині: у цих очах було те саме — тінь страху й відчуження.

Вона зробила крок уперед. Двері відчинилися автоматично, випустивши назустріч стерильний запах ліків і металу. У голові лунали слова Максима: «Я не можу вбити». Вона різко відкинула їх убік, ніби шматок скла, що врізається в шкіру.

«Це моє тіло. Мій вибір», — сказала вона собі й ступила через поріг.

Усередині було тихо, занадто тихо. Рецепція світилася білим світлом, жінка в халаті навіть не підняла очей, коли взяла її документи. Поліна відчула себе річчю, яку перекладають із рук у руки.

Вона підписала папери. Рука тремтіла, але підпис з’явився, чорнило розтеклося, залишивши крихітну пляму на аркуші.

— Присідайте, вас покличуть, — сказала реєстраторка рівним голосом.

Поліна сіла. Перед нею на столику лежали журнали з усміхненими жінками на обкладинках. Вона відвернулася.

Час розтягнувся, мов гума. І в цій тягучій тиші вона раптом почула, як десь зовні різко грюкнули двері. Її тіло здригнулося, ніби вже знало: хтось іде.

Поліна підняла голову. У дверях, крізь холодне світло коридору, з’явився він. Максим. Високий, змоклий після дощу, з очима, в яких не було ні краплі сумніву.

Їй стало важко дихати. Вона стиснула сумку так сильно, що аж побіліли пальці.

— Що ви тут робите? — її голос був тихим, але сповненим злості й страху водночас.

Максим підійшов ближче, його кроки луною відбивалися у стерильному просторі клініки.
— Я не міг інакше, — сказав він. — Я не міг дозволити тобі бути тут самій.

— Це мій вибір, — вона підвелася, різко, так, що стілець грюкнув об підлогу. — Ви не маєте права!

Її слова розсікли тишу, і навіть медсестра з рецепції підняла очі, зупинившись на мить. Але Максим не відступив.

— Я знаю, — тихо відповів він. — Я не хочу відбирати у тебе право вибору. Я тільки прошу… дай мені ще хвилину. Одну хвилину, перш ніж ти зайдеш у ті двері.

Поліна дивилася на нього й не впізнавала: у його погляді не було осуду, лише відчайдушне бажання втримати щось невидиме, що вислизало з їхніх рук.

— Чому ви це робите? — прошепотіла вона. — Чому ви переслідуєте мене?

Максим хотів відповісти, але слова застрягли. Бо справжня відповідь була надто проста й страшна: «Тому що я тебе кохаю».

Він лиш глянув їй прямо у вічі й сказав:
— Тому що я не можу стояти осторонь.

Поліна стояла перед ним, тремтячи від злості й від того, що всередині неї ламалося щось більше, ніж рішення. Вона хотіла відвернутися, піти, забути його очі, але він дивився так, ніби бачив її наскрізь.

— Поліно, — його голос був майже шепіт. — Якщо ти зробиш цей крок, повернення не буде.

Її серце стислося. У голові пронеслися картини — темна кімната, чужі руки, відчай і біль. Вона знову відчула цей сміх у вухах, і її тіло затремтіло.

— Ви нічого не знаєте, — різко сказала вона. — Для мене повернення вже немає.

Двері в кінці коридору відчинилися, і медсестра покликала:
— Поліна Руда.

Її ім’я прозвучало, як вирок. Вона зробила крок, потім ще один. Максим простягнув руку, ніби хотів утримати, але не торкнувся. Він лише мовчки дивився, як вона йде від нього.

Кроки відлунювали стерильними стінами, доки її постать не зникла за дверима.

Максим залишився в коридорі сам. Світло ламп різало очі, і він відчував, як у грудях щось обривається. Він був лікарем, що мав рятувати життя, і чоловіком, який уперше в житті справді хотів когось утримати. І тепер він програвав обом ролям водночас.

Він опустився на стілець, уперши долоні в обличчя. А десь за стіною, за тими дверима, починалася процедура, яка назавжди змінить усе.