3-й розділ

Максим не міг заснути. Слова Поліни світилися на екрані, наче рана: «Не шукайте мене. Це мій вибір».
Він перечитував їх знову й знову, відчуваючи, як у грудях наростає безсилля. Йому хотілося повірити, що на цьому все — що він має відпустити її і жити далі. Але щось усередині не дозволяло.

Його руки пам’ятали, як тремтіли її пальці. Його погляд і досі ловив уяву про її очі — сповнені страху й рішучості водночас. Він знав: вона йде до прірви. І якщо він не простягне їй руку, то хто?

Надворі було глухо й тихо, місто спало. Максим узяв куртку, вийшов із квартири й пішов туди, куди підказувало серце. У голові роїлися думки: клініки, в яких роблять аборти, знайомі колеги, навіть адреси, які він колись чув від пацієнток. Він не хотів втручатися як лікар, та й не мав права. Але як чоловік… він не міг лишитися осторонь.

Він обійшов кілька вулиць, поки не вийшов до річки. Сам не знав чому — просто ноги самі привели його туди. І коли побачив на мокрій лавці сліди — темні, розмиті дощем — щось підказало йому: вона була тут. Зовсім недавно.

Максим сів на те саме місце, вдивляючись у воду. Йому здалося, ніби він відчув тепло її присутності, таке свіже й болісне.

— Де ж ти зараз, Поліно? — прошепотів він у темряву.

Телефон лишався німим. Він набрав її номер, скинув, набрав знову. І знову тиша. Але він вирішив: не зупиниться. Він знайде її, навіть якщо доведеться йти проти всього світу.

Максим піднявся з лавки, не відчуваючи, як волога пробирається крізь одяг. У його кишені тремтів телефон — він без упину гортав контакти, ніби серед них мало з’явитися її ім’я.

І тут він згадав: кілька тижнів тому на конференції колега обмовився про приватну клініку, де «вирішують проблеми швидко й без зайвих питань». Йому тоді здалося дивним, що такі слова прозвучали з уст лікаря, але зараз саме ця згадка впала на серце важким каменем.

Він відкрив список імен, знайшов потрібний номер. Колега відповів неохоче, сонно, але Максим тиснув голосом так, що опір не мав сенсу.

— Скажи мені адресу, — сказав він, — мені треба знати.

— Максиме, — озвався той, — ти ж розумієш, я не маю права…

— Це питання життя і смерті, — різко перебив він. — Будь ласка.

Тиша на другому кінці тривала кілька секунд. Потім пролунала адреса.

Максим записав її тремтячою рукою. Його серце билося так, наче він сам ішов на злочин. Та водночас у ньому наростав дивний спокій: тепер він мав напрямок.

Він глянув на небо, де між хмарами з’явився тонкий просвіт місяця. І в цьому холодному світлі він дав собі клятву: завтра він буде там. Раніше, ніж вона зробить свій вибір остаточно.

Максим ішов нічними вулицями, стискаючи в долоні клаптик паперу з адресою. Кожен крок луною віддавався у грудях: раз — серце, два — страх, три — рішучість. Йому було все одно, що подумають колеги, якщо дізнаються. Було все одно, чи назве Поліна це нав’язливістю. Він знав лише одне: її вибір стане і його тягарем.

Він зупинився біля аптеки, що ще світилася. У вітрині блякло відбилося його обличчя — втомлене, з очима, які вже давно не знали сну. «Ти лікар, — прошепотів собі, — ти маєш рятувати». Але десь глибше інший голос відповідав: «Ти чоловік, і ти закохався. Тепер це більше, ніж клятва».

Він набрав її номер востаннє цієї ночі. Гудки тягнулися безкінечно, а потім знову — тиша. Максим відчув, як щось стискає горло. Він підняв голову до темного неба, де місяць ховався за хмарами, і прошепотів, наче молитву:

— Поліно, тільки почекай… я встигну.

І він пішов далі — просто в темряву, яка розступалася перед ним, ведучи його до дверей, де зранку все мало вирішитися.