2-й розділ

Поліна йшла нічними вулицями й не відчувала ні холоду, ні дощу. Ліхтарі миготіли, мов чужі очі, що на мить вирізали її силует із темряви. Вона йшла швидко, ніби тікала, але від кого? Від нього? Від себе? Від тіла, яке зрадницьки носило в собі чуже життя?

Вона ненавиділа цю думку. У ній усе стискалося від одного слова — вагітна. Їй було двадцять чотири, вона ще не знала, ким стане завтра, а тепер змушена була носити печатку чужого злочину.

Образ лікаря — цього Максима — весь час спливав у голові. Його очі, занадто теплі для холодної розмови, його руки, які, здавалося, могли втримати біль, та його голос, що не дозволив їй зробити крок далі. Він назвав це життям. А вона бачила в цьому лише прокляття.

«Він нічого не розуміє», — думала вона. — «Він не був там, де я. Він не відчував чужих рук, чужого дихання, не чув у вухах цього сміху. Він говорить про життя, бо воно в нього не відібране».

Сльози знову накотилися, але вона не витирала їх. Дощ і так змивав усе.

В кишені сумки лежала картка іншої клініки. Її подруга вже домовилася про консультацію. Там не будуть питати зайвого. Там зроблять усе швидко й мовчки. Саме цього вона хотіла — тиші, яка б не давала голосу її ненародженому страху.

Але, всупереч усьому, слова Максима врізалися у свідомість:
«Життя, яке тепер носите, — воно ні в чому не винне».

Вона спинилася під навісом будинку, стиснула кулаки й прошепотіла в темряву:

— А я? Я винна?

Її голос зник, потонув у шумі дощу. Вона згорнулася сама в собі, і вперше за довгий час їй стало страшно не від того, що було, а від того, що буде.

Поліна ще довго стояла під навісом, поки дощ не вгамувався. Вона відчувала, що ноги самі несуть її не додому, а до річки, де вона любила сидіти в дитинстві. Колись вода здавалася їй символом свободи: можна було дивитися, як течія несе все зайве й зникає десь у темряві.

Вона присіла на мокру лавку й обійняла себе руками. Тепер свобода виглядала інакше: свобода — це можливість вирішувати. І цей вибір палив її зсередини, як розпечене залізо.

Вона вже дістала телефон, щоб набрати номер клініки, коли екран раптом засвітився іншим повідомленням. Номер був незнайомий, але вона одразу зрозуміла.

«Поліно, це Максим. Пробачте, що турбую. Я хвилююся за вас».

Вона завмерла. У ній знову зійшлися два світи: світ його теплих, майже дитячих слів, і світ її болю, який не дозволяв довіряти нікому.

Вона хотіла натиснути «видалити», але пальці зрадницьки завмерли. І вона написала у відповідь лише одне:

«Не шукайте мене. Це мій вибір».

Відправивши, вона довго дивилася на воду, де відбивався місяць. І вперше їй здалося, що навіть річка несе не геть, а по колу — повертаючи все туди, звідки втекла.

Десь у глибині серця ворухнувся тихий, майже непомітний страх: а що, як він таки не послухає?