1-й розділ

Максим Бідний не любив тишу свого кабінету. У ній завжди чулося більше, ніж у словах: плач тих, хто боявся почути вирок; уривки зізнань, що ріжуть гостріше за скальпель; важкі кроки жінок, які поверталися вдруге й утретє, ніби до сповіді.

Того вечора він чекав на останній прийом, коли в дверях з’явилася вона — Поліна Руда. Здавалося, що сама темрява стояла за її плечима. Очі, червоні від сліз, дивилися крізь нього, ніби він був ще однією стіною, яку треба оминути.

Він запросив її сісти. Пальці, тонкі й тремтячі, судомно стискали сумочку. Максим одразу зрозумів — тут не про звичайний огляд.

— Я… — голос Поліни зламався. — Я завагітніла.

У повітрі зависла пауза. Він не поспішав відповідати, лиш слухав, як десь у коридорі стихли кроки медсестри.

— Мене… зґвалтували, — сказала вона так тихо, що слова ніби впали на підлогу і розбилися.

Максим відчув, як щось важке й нестерпне осіло в грудях. Його руки звично тягнулися до паперу й ручки — щоб фіксувати дані, ставити діагноз, шукати вихід. Але тут не було медицини. Тут була тільки її зранена душа.

Він дивився на Поліну, і в ньому прокидалося щось, що не мало нічого спільного з професійним обов’язком. Йому хотілося стати для неї не лікарем, а захистом від усього світу.

— Я хочу зробити аборт, — вирвалося в неї.

Максим відчув, як у грудях запекло. Слово "аборт" прозвучало, наче вирок і дитині, і йому самому.

Максим мовчав надто довго. У його голові вирували слова, але жодне не було достатньо м’яким, аби не поранити ще більше, і жодне не мало тієї сили, аби переконати.

— Поліно, — нарешті сказав він, — те, що з вами сталося… це злочин. Але життя, яке тепер носите, — воно ні в чому не винне.

Її погляд, гострий і втомлений, ковзнув по його обличчю. Вона наче чекала саме цієї відповіді — і знала, що почує її.

— Ви лікар, — сказала вона холодно. — Ваш обов’язок не моралізувати, а допомогти.

Він здригнувся від цього «ви». Та відстань, яку вона поставила між ними, була глибшою за будь-які кордони. А всередині нього щось розривалося — і професія, і віра, і те дивне, заборонене почуття, що вже встигло пустити коріння.

— Я не можу вбити, — тихо відповів він, опустивши очі. — Я не можу зробити цього.

Тиша стала ще густішою. Поліна піднялася, різко, ніби відштовхуючи його словами.

— Тоді я знайду іншого.

Вона вийшла, залишивши після себе запах дощу та гіркоту в повітрі. Максим сидів, стиснувши пальці в кулак. Йому хотілося вибігти за нею, зупинити, пояснити. Але хто він такий? Лікар, що відмовив? Чоловік, який закохався у свою пацієнтку? Чи просто ще один свідок її нестерпного болю?

Його очі зупинилися на порожньому кріслі. Там, де щойно сиділа вона, ще жевріла тінь її присутності. І він зрозумів: ця історія тільки починається.