Глава 1

Глава 1: Тиша між словами

Ніколь любила ранок — не за світанок, як більшість, а за його тишу. Саме в ці хвилини місто ще не прокинулося, сусіди не гриміли дверима, і навіть думки давали їй спокій. Вона сиділа на підвіконні в старій футболці, підібравши ноги, з чашкою кави, яка давно вже охолола.

Місто розгорталося перед нею, сіре, сонне, схоже на її душу. Квартира, яку купила мама, мала усе необхідне — і навіть більше. Але не мала тепла. Не мала любові. Це житло не було домом. Воно було свідченням — «Я зробила для тебе достатньо, тепер залиш мене в спокої».

Телефон вібрував. Вона поглянула — Діма. Однокурсник, її хлопець уже майже рік. Той, хто був поруч, коли вона плакала після першого заліку, коли лежала з температурою, коли просто мовчала вечорами, загорнувшись у плед.

— "Привіт, мала. Можемо побалакати після пар?" — його повідомлення.

Він ніколи не писав «можемо побалакати» — це вже звучало як тривожний дзвінок.

Вони зустрілися біля корпусу. Діма стояв із руками в кишенях, опущеним поглядом і винуватою усмішкою.

— "Нік, ти ж знаєш, я тебе поважаю..."

Це теж було погано. Дуже погано.

— "Я не хочу більше брехати. У нас... нічого не лишилося, розумієш? Ми — різні. І мені здається, я знайшов когось, з ким мені... простіше. Пробач."

Вона не плакала. Не закотила істерику. Просто стояла, слухала — й мовчала. Як її вчили. Як вона навчилася. Коли боляче — мовчи. Коли хочеш кричати — ковтай слова. Коли тебе знову кидають — не дозволяй собі виглядати слабкою.

Вона пішла, не попрощавшись. І тільки вдома, в порожній квартирі, дозволила собі сісти на підлогу і прошепотіти:
— "Чому завжди так?.." 

Вдома було тихо. Занадто тихо. Навіть старенький холодильник, що зазвичай голосно гудів, здавалося, затих із поваги до її болю.

Ніколь скинула рюкзак у кутку й механічно роззулась, але не змогла дійти до ліжка — просто осіла на підлогу біля дверей. Холодний ламінат наче трохи вгамовував пульсацію в голові.

Її нудило. Не від їжі — від реальності.
Горло стискалося, повітря не вистачало. В голові крутилася думка: "Я недостатня. Знову."

Раптом усе попливло перед очима. Стеля наче похилилася, вікно затанцювало — і вона схопилася за дверну ручку, щоб не втратити рівновагу.
Серце билося часто-часто, у скронях калатало.

Головокружіння. Нудота. Легкий озноб.

— "Це просто стрес... Пройде... Пройде..." — прошепотіла сама до себе, згорнувшись калачиком на підлозі.

У такі миті вона згадувала дитинство — бабусю, що гладила її по голові, коли та хворіла. Її тепло. Її суп. Її руки.

А зараз — лише вона і стіни.

Мама не подзвонить. Діма не напише. Світ зменшився до квадратної кухні, стін і лампи, яка миготіла, наче знущаючись.

Їй хотілося зникнути.

І саме тоді, коли вона лежала майже безсила, слабка, з мокрим від поту чолом і тремтячими пальцями, двері під'їзду хтось сильно гримнув. Вибух звуку розлетівся лункою в підсвідомості, і в її голові вперше за багато годин з’явилася інша думка:

"Хтось прийшов."

                           Далі буде....