Розділ 15

Ранок нового дня обіцяє внести хоч якусь ясність про те, чого очікувати далі.
Я сиджу в кабінеті лікаря і спостерігаю, як він переглядає записи, щось відмічає в картці і піднімає на мене погляд.
— Яно, треба сказати, що загалом ви добре відновлюєтесь. Аналізи майже в нормі, виглядаєте теж непогано. Лікарняний я вам закриваю. Але все одно побережіться: багато сну, не стресуйте, не забувайте приймати вітаміни.
Я з полегшенням видихаю, дякую лікареві і виходжу.

Два тижні лікарняної відпустки тягнулися неймовірно довго.

Весь час повертаюся до розмови з Анною і згадую про новий персонал в приймальні Вишенського.

Це цікаво. Чотири роки я була завантажена роботою як ніхто інший, а виявляється, мене так легко можна замінити.

Вдома я займаюсь звичними справами: готую одяг на завтра, набираю ванну. Телефоную в бухгалтерію, повідомляю, що лікарняний закінчився.

Завтра виходжу на роботу.

Чотири роки.

Мені неприємно від думки, що я так сильно боюся змін, не знаю, чого хочу від життя і не уявляю себе в іншому місці, окрім Ін-буду.

Після практики в університеті я так вхопилася за шанс, настільки хотіла вирватися від прийомних батьків, старалася, гарувала, трималася цієї роботи, наче це останнє місце на Землі. Тоді я точно знала чого хотіла і у мене все вийшло. Своїми силами я настільки підняла планку в досягненнях, що не знаю, чи зроблю подібне в іншому місці.

І де це місце?

Я думала, що після звільнення і повноцінного відпочинку зможу зрозуміти куди рухатися, чого ще прагнути. Але ось, я відпочила. І це мені нічого не дало, окрім якоїсь невпевненості в собі. Залишається лише знову пливти по течії. Адже що робити ще я не придумала.

За цими роздумами і саморефлексією непомітно минув день.

Ближче до вечора раптом лунає дзвінок у двері.

Я хмурюсь, бо нікого не чекаю. Повільно підводжусь, йду до дверей. У голові на секунду миготить думка, що це можуть бути батьки, які можливо, захотіли мене провідати, або нарешті зʼясувати стосунки після нашої розмови з Мариною Тимофіївною.

Відчиняю. На порозі стоїть Яр. Я кілька секунд просто дивлюсь на нього.

– Ви… — не одразу знаходжу слова.

– Як ти? — коротко питає він і проходить повз мене всередину, ніби це нормально.

Потім роззувається, проходить на кухню з пакетами, кладе фрукти на стіл, дивиться на мене.

– Ти їла?

Я ледь усміхаюсь.

– Так, босе!

– Добре. – Він посміхається у відповідь, потім відвертається. Від його посмішки серце робить кульбіт і я знову зависаю.

Відкриває холодильник. Я стою за ним і не можу збагнути, чому дозволяю порушувати свої особисті кордони і чому вся ця ситуація мене навіть веселить.

Я, здається, рада бачити Яра. Це дивно і приємно. Дивлюся як він хазяйнує і раптом розумію, що вже не відчуваю того страху перед ним, як раніше.

– Ви… що робите? — все ж запитую про всяк випадок.

– Перевіряю твої запаси.

– А ви всіх своїх співробітників так контролюєте?

Він закриває холодильник і дивиться на мене.

– Ні.

Коротка пауза.

– Тільки тих, хто непритомніє на роботі.

 Значить, справа тільки в цьому. Відчуває провину.

– Дякую за фрукти. Мені здається, що це трохи занадто. Але я дійсно вдячна Вам за все.

Яр повертається до мене, сверлить поглядом.

– Це дрібниці. – Відповідає. За мить на його обличчі з'являється посмішка і тихий сміх вводить мене в ступор. – Вибач. Квіти не приніс. Здається, вони у тебе не в пошані.

Мимоволі згадую Макса з трояндами, мою витівку і теж посміхаюсь у відповідь.

Дивимось одне на одного і посміхаємось. Це нормально взагалі?

Щоб якось порушити тишу, вирішую поставити запитання, яке мене цікавить:

– Як в офісі справи? Вам хтось допомагає?

– Не переймайся цим. Батько прислав свого колишнього помічника з дочірньої фірми, поки ти на лікарняному. Секретаря теж знайшли. Поки що на випробувальному терміні.

– Ясно. Як у вас все швидко і просто, виявляється. А я все сподівалась, що Ви там без мене загинаєтесь. І весь офіс поглинув смуток і хаос – фраза вилетіла перш, ніж я подумала. Ні. Говорити про свої думки — добре, але ж не про всі одразу.

Яр повертається і підходить до мене. Я ковтаю слину. Незвично, коли він так близько.

– З хаосом я розібрався, а от смуток поглинув. Я скучив.

– Що? – кліпаю я.

– Скучив. – Повторює він, а я не вірю в те, що чую. Це жарт якийсь? Але Яр виглядає серйозним, пронизуючи мене своїми сірими очима.

– З яких пір Ви почали скучати за людиною, до якої раніше не проявляли жодного інтересу?

Яр пильно на мене подивився, потім протягнув до мене руку, провів по шиї, запустивши свої пальці в моє волосся на потилиці: