Розділ 12

Дні тягнуться незвично повільно і на третій я вже не знаю куди себе діти.

Я виспалась, переглянула кілька нових фільмів, почала читати книгу.

Почуваю себе набагато краще, але думками повертаюся в офіс.

Поглядаю на телефон.

Жодного повідомлення ні по роботі, ні від когось іншого взагалі.

Так дивно. Зазвичай у мене до цього часу дня вже десяток завдань, уточнень, правок. Хтось про щось запитує, хтось щось не може знайти, комусь терміново потрібно погодження. В основному це Яр. Вишенський...

Я кладу телефон поруч і намагаюсь не думати про це. Він зайнятий. Це логічно. Уявляю офіс, його кабінет, стіл, завалений паперами. Телефон, який не замовкає, людей, які заходять один за одним. Я стільки завдань розгрібала сама, стільки всього встигала, тягнула на собі...

Мабуть, зараз він це бачить.

Що буде далі? Я повернусь до роботи і все буде як раніше?

Чому мене так сильно вразила його увага?

Раптом телефон оживає і моє серце починає вискакувати із грудей. Я дивлюсь на екран — Марина Тимофіївна.

Якусь мить вирішую не брати слухавку, але розумію, що батьки можуть почати дзвонити на роботу.

– Ало.

– Яно, як ти? – чую неприродно м’який тон.

– Нормально.

– Нам дзвонив твій керівник. Дуже хороший і ввічливий чоловік. Він розповів, що ти потрапила в лікарню. Ми, твої батьки про це не знаємо. Ми ті, хто життя поклав на твоє виховання... дізнаємося від чужих людей...– шморгає носом.

– Хіба я вас про це просила?

– Що?

– Хіба я просила мене забирати?

Тиша у відповідь. Я ніколи не говорила того, що зібралась сказати:

– Мамо, ви з батьком заздрили своїм друзям. Мріяли про таку ж дочку, як у них. Ви все життя намагалися виліпити з мене Олену. Але це було б нереально ні зі мною, ні з будь-якою іншою дитиною. Бо всі ми різні.

Переводжу подих і продовжую говорити спокійніше:

– Я закінчила школу з золотою медаллю, я витягнула бюджет в інституті, сама знайшла роботу і утримую себе сама. Але ви бачили лише мої вади. Я постійно чула лише критику. Ви постійно мене порівнювали.

Стискаю телефон сильніше

– Багато років я терпіла докори. Інколи навіть фізичні покарання. Ви самостверджувалися за рахунок того, що взяли сироту. Хоча я ніколи не створювала вам проблем. Я дуже старалася...

Пауза.

– Досить. Це закінчилося. Терпіти я більше не буду.

У відповідь тиша. Потім схлип:

– Ну вибач, що ми такі погані батьки...

– Мам, давай без драм. Ти не плакала, коли ще зовсім недавно принижувала перед сторонніми і дозволяла це робити їм.

– Ми не думали, що це тебе так образить. Ти завжди мовчала. До того ж, я не розумію, що я такого сказала. Я присвятила життя чужій дитині...

– Ви присвятили максимум вісім років свого життя. Дитині, яка з першого дня в вашому домі була майже самостійна. Я не впливала на ваше рішення забрати мене і саме тому я вам нічого не винна. Я для вас не ідеальна дочка, а ви — не найкращі батьки. Ви завжди могли повернути мене назад в дитбудинок. Але якщо не зробили цього, значить вас все влаштовувало.

– Не думала, що ти можеш бути такою жорстокою...

– Вчилась у найкращих. Якщо це все, що ти хотіла сказати, то давай прощатись. Лікар заборонив мені нервувати.

Марина Тимофіївна мовчки кладе слухавку.

Дивно, але стає легше. Я ніколи не говорила їм того, що відчуваю. І це для мене взагалі нове.

Після цієї розмови перебуваючи в якійсь прострації і прислуховуючись до своїх відчуттів, розумію, що мені чогось бракує.

Мені хочеться, щоб подзвонив Яр і просто запитав як я. Щоб його турбота про мене не здавалася чимось примарним. Щоб відчувати себе потрібною. Хоча б по роботі.

Згадую слова Яра про те, що я ніколи не говорила про свою втому. Марина Тимофіївна теж сказала, що я завжди мовчала про те, що мене ображає, про свої почуття.

Здається, я цього просто не вміла.

До сьогоднішнього дня.

Привіт, моїм любим читачам!
Хочу трохи пояснити, чому так довго не було продовження.
Останнім часом мені зовсім перестало подобатися те, що було написано раніше. Тому я взялася за редагування, що виявилося складнішим, ніж переписувати нові розділи заново.

Хотілося зробити історію кращою та ціліснішою, а це виявилося значно довше, ніж я очікувала.
Ця книга — моя перша спроба написати роман, тому сподіваюсь на ваше розуміння.
Дякую всім, хто залишається зі мною, читає, додає книгу в бібліотеку та підтримує добрим словом.

Для мене це дуже цінно.