Розділ 11

Після обіду дізнаюся, що мене відпустять додому.

Згадую, що моя машина так і залишилась на паркінгу біля офісу.

Доведеться брати таксі, а потім ще йти в продуктовий магазин.

Не встигаю вийти з палати, як двері відчиняються, заходить Вишенський, кидає погляд на мене:

– Ти вже зібралася? Поїхали.

Не знаю, що він тут робить, але від його появи стає трохи легше.

Мовчки йду за ним. Заходимо до лікаря, який залишає додаткові рекомендації, основні з яких: гарне харчування, відпочинок і сон.

Коли ми виходимо з лікарні, Вишенський запитує мою адресу і робить кілька телефонних дзвінків.

Сідаючи машину, ми мовчимо. Потім Яр виїжджає з паркінгу і запитує:

– Яно, чому ти ні разу не сказала, що ти так сильно втомлюєшся?

Я переводжу погляд з вікна на нього:

– Я думала, що це логічно.

– Що логічно? – він повертає голову на секунду. – Мовчати?

– Логічно те, що якщо людина працює за трьох, то це може бути виснажливо.

Він стискає кермо сильніше і знову дивиться на дорогу.

– Тепер я розумію, що цей твій стан на моїй совісті – каже він серйозно. – Ти завжди добре, легко і швидко справлялася з усіма задачами. Багато тягнула і ніколи не скаржилася. Я звик до цього і сприймав як належне. Це була моя помилка і вона більше не повториться. Вибач.

Я спантеличено дивлюсь на Яра і намагаюсь підібрати слова. Тим часом він знову порушує тишу:

– Що тобі вчора сказав Сумський? – питає.

– Це не має значення...

– Яно, відповідай на запитання.

Ну ось, впізнаю грізного боса. Вагаюсь якусь мить і вирішую сказати правду.

– Останнє, що я пам’ятаю з його слів, це те, що я пошкодую.

– Бо відшила?

– Бо відшила.

Пауза.

Яр трохи стискає щелепу.

– А чому відшила? У тебе хтось є?

– Ні. – Відповідаю і одразу задумуюсь: до чого було це питання? Яким чином моє особисте життя стосується Вишенського?

Попри незвичність ситуації, відмічаю, що мій страх перед Яром зник і я навіть розслаблена. Мабуть у мене просто немає сил на якісь емоції.

Коли авто під’їжджає до мого двору, я повертаюсь до Яра, щоб подякувати. Але він виходить, відкриває мені двері і подає руку. Чомусь через цей дотик всередині мене розливається тепло і я почуваюсь дивно.

– Яка квартира?

Піде зі мною в квартиру? Згадую коли востаннє прибирала. Наче недавно.

– 47-ма.

Яр віддає мою сумку і ключі, які вчора так і залишились в офісі.

Мені просто цікаво, як би ми потрапили зараз в квартиру, якби він не забрав мої речі? Бо я про це взагалі не подумала. І це я — та сама людина, яка має завжди бути зібрана і складати план завдань для нього.

Коли ми заходимо в квартиру, Яр допомагає зняти з мене піджак.

— Іди в ліжко — говорить несподівано.

Я ковтаю повітря, переводжу погляд на нього і дивлюсь в очі. Настільки це дивно отримувати подібне розпорядження від боса вдома. І наскільки ж двозначно воно прозвучало.

Поглянувши на мене, Яр ніби все розуміє. На його вустах з’являється посмішка. Я здивовано переводжу погляд на його губи. Чи часто я бачила як він посміхається? Мабуть ні. Чи посміхався він мені? Ніколи.

Раптом Яр нахиляється і цілує мене в губи. Просто короткий, легкий дотик, не більше. Але я забуваю як дихати.

Яр дивиться мені в очі, потім проводить великим пальцем по моїй щоці і додає вже м’якше:

– Іди в ліжко, Яно. Я спущусь, заберу доставку і прийду. – Виходить.

Різко видихаю.

Куди прийде? Доставка... Яка ще доставка?

Боже. Він мене поцілував.

Це що взагалі таке було? Чому я нічого не зробила, не сказала?

На автопілоті заходжу в спальню і дивлюсь на ліжко, кліпаю.

Ні, вкладатися не буду. Мені б в душ. А ще Яр сказав, що зараз повернеться.

Образ про те, як він допомагає мені митися, а потім вкладає в ліжко приходить миттєво, але я одразу жену його геть.

Яр заходить з пакетами, від яких пахне готовою їжею. Він іде на кухню. Це повністю збиває мене з рівноваги. Я не можу зібрати думки докупи. Мабуть для цього мені потрібно лишитися одній, усвідомити те, що сталося і заспокоїтися.

Від внутрішніх панічно-хаотичних хвилювань відриває шелест пакетів з кухні.

Бос збирається сьогодні іти з мого дому взагалі? У нього ж справи, бізнес.

Я йду за ним.

– Ти мене не слухаєшся, Яно?

– Я потім ляжу. – Дивлюсь на пакети з їжею і продуктами. – Скільки я Вам винна?

Яр відриває погляд від контейнерів і переводить на мене погляд. Здається здивований. Кілька секунд просто мовчить: