Розділ 10

Після вчорашнього офіс гуде ще сильніше і через це важко сконцентруватися на роботі.

Ще до обіду Вірочка забігала тричі, намагаючись мене розговорити, або розповісти те, що я вже і так чула.

Всі обговорюють особисте життя Вишенського, смакуючи подробиці і вигадуючи нові, але бос виглядає зібраним і спокійним. А от Анни сьогодні не видно.

Розумію, що їй зараз не легко навіть під таким серйозним захистом, але Вишенський у цьому обов’язково розбереться.

Хоча, це не моя справа.

Сумський теж крутився, поки ми розбирали папери з Яром. Схоже, розмови з ним не уникнути, але я не знаю як ще донести, що я не зацікавлена в проявах його уваги. Потрібно протриматися до кінця місяця –  після звільнення я його більше не побачу. І відпочину. Тільки ця думка дає мені сили.

Провівши нараду, Вишенський дає мені додаткові доручення і йде в свій кабінет. Задач дуже багато, ще й секретаря немає.

В якийсь момент від роботи мене відриває легка розсіяність і запаморочення.

Зупиняюсь, закриваю очі.

Це вже не вперше.

Спочатку намагаюся триматися, чекаючи, що стан покращиться, але коли погане самопочуття не зникає, підводжуся, іду в коридор до кулера щоб випити води.

Роблю кілька ковтків, спираючись на стіну, і відчуваю лише невелике полегшення.

Згадую, що запрацювалась і знову пропустила обід сьогодні. Не знаю як досиджу до вечора в такому стані.

Може варто відпроситися додому?

Поки я про це думаю, чую чиїсь кроки. Повертаю голову і бачу як до мене йде Сумський. Як же невчасно.

Тим часом він підходить і стає переді мною.

– Яно, потрібно поговорити.

– Я не хочу – кажу тихо, збираючись з силами. Відчуваю нудоту, бо його стійкий одеколон вдаряє в ніздрі. Цікаво, він залишить мене в спокої, якщо я зараз його обблюю?

– Не розумію чому ти бігаєш від мене і набиваєш собі ціну – Сумський підходить ближче, порушуючи мій особистий простір – Досить цих ігор, ми ж не підлітки, Яно. – Проводить рукою по спині, спускаючись нижче.

Я дивлюсь на нього, відчуваючи гіркоту в роті і дзвін в вухах. Здається неможливим сказати хоч одне слово, але я все ж випалюю одразу:

– Забери від мене руки! – і виливаю залишок води в стакані в обличчя Сумському.

Макс змінюється на очах. Здається і сам трохи блідне. Його «солодкі» риси обличчя спотворюються злістю:

– Ти що, ненормальна? Та що з тобою не так? – починає витирати обличчя рукою. – Думаєш така особлива? Ще пошкодуєш про це, приповзеш до мене, але буде пізно. – випльовує йдучи геть.

Я відчуваю нове запаморочення і рухаюсь в сторону приймальні. Там нікого немає, я намагаюсь дійти до стільця.

Роблю крок, потім ще один. Час ніби сповільнюється, а кімната починає крутитися. У мене темніє в очах, і я пливу.

Наче в тумані чую голоси, намагаюсь відкрити очі.

Коли у мене це виходить, бачу перед собою Вірочку, яка щось говорить, але не можу розібрати ні слова і ... Вишенського.

Намагаюсь встати, але Яр не дає. Він щось каже, потім бере мене на руки і кудись несе. Хочу сказати хоч щось, попросити поставити мене на підлогу, але не вистачає сил.

Вишенський садить мене в машину і сідає за кермо. Я майже не пам’ятаю дорогу, але мені здалося, що ми доїхали до лікарні дуже швидко.

Попри мої заперечення Вишенський взяв мене на руки знову і доніс до приймального відділення швидкої. Я відчуваю його запах, тепло його тіла крізь одяг. Мій бос вперше так близько фізично і це все здається нереальним.

Поки ми чекаємо лікаря і результату аналізів, Яр час від часу переводить погляд то в телефон, то на мене. Ніби перевіряючи мій стан. Якби я не знала свого боса, то подумала б, що він нервує.

В кабінеті лікар міряє тиск і про щось запитує. Яр весь час стоїть поруч. Мені ніяково відповідати на запитання лікаря і в голові хаотично спливає: моєму босу на роботу не потрібно? Чому він досі тут?

Лікар сідає за стіл, щось пише:

– Тиск занизький, перевтома, зневоднення. Погано, але не критично. На сьогодні дівчині потрібно залишитись в лікарні. Ми поставимо крапельниці і спостерігатимемо до завтра. Ось, я виписую ліки, потрібно купити по списку...

Яр одразу забрав рецепт і вийшов.

Мене переводять в палату і ставлять катетер.

І як я довела себе до такого? Робота… Секретаря немає, я в лікарні… Яр залишиться з цим усім сам.

Можливо, він поверне Анну в приймальню. Бо інакше там буде повний завал. Плітки плітками, але комусь потрібно працювати.

Можливо і про мене говоритимуть, бо Вірочка бачила, як я знепритомніла.

Я повільно переводжу погляд у стелю, і в цей момент до мене доходить ще дещо.

Не лише Вірочка. Весь офіс бачив, як Вишенський ніс мене на руках до машини.

І від цієї думки я ніби прокидаюсь. Але Яр не дав мені її додумати, повернувшись в палату. Він приніс ліки.