Розділ 9

В якийсь момент в приймальню заходить Сумський.

Ну звісно. Як я могла про нього забути? Тиждень швидко минув і він повернувся з відрядження.

Радію, що більше не потрібно допомагати в фінансовому. Якщо розібратися, я ще легко відбулася.

Наче читаючи мої думки, і ніби на зло Сумський підходить сідає просто на мій стіл, порушуючи особистий простір.

— Привіт, сонечко. Я скучив — усміхається.

— Максим, Віталійович, я Вам не сонечко. І заберіть, будь ласка свою дупу з мого стола. Дякую.

Він дивиться на мене:

— Ти ще вродливіша стаєш, коли злишся. Але дарма пручаєшся. Я вмію дарувати насолоду жінкам.

— Коли нарешті звільняєте їх від своїх зазіхань?

Сумський раптом розреготався. Встає зі столу, нахиляється до мене:

— Яка ж ти колючка. Нічого Яно, ми це виправимо — і з якоюсь загадковою посмішкою йде геть.

Те, що Сумський зібрався щось там виправляти мене взагалі не радує.

Краще б просто відчепився.

Він в офісі працює лічені дні, а набрид на рік вперед. Після його голодного погляду взагалі хочеться піти в душ.

До речі про голод згадую доречно. Обід.

Біля ліфтів зібралось трохи народу, вирішую спуститися сходами.

В одному з прольотів зустрічаю Анну, яка помічаючи мене починає витирати сльози.

— Привіт — каже. — Не хотіла, щоб хтось мене бачив. Я не витримую цього. Всі шепочуться... Я втрапила в такий скандал — схлипує.

Мабуть треба втішити, хоча й не уявляю як. І кинути її просто так теж не можу.

— Ань... — видихаю — Ярослав Олегович вирішить питання з розголосом. Що б там не сталося, розмови припиняться рано чи пізно. Це просто потрібно пережити.

— Я зараз не знаю як це пережити — з новими сльозами на очах відповідає — Це я у всьому винна. Я всіх підвела і все зіпсувала. У Ярослава Олеговича були стосунки, через мене він їх втратив. А я... Мало того, що мене перевели, так через цю історію я взагалі можу втратити роботу — починає плакати.

Значить, Яр з Ілоною розійшлись через Аню. Отже, плітки не безпідставні.

Дивно, бо Вишенський ніколи раніше не заводив стосунки на роботі. І ніколи не починав нові, не закінчивши попередні.

Проте, якщо він на це пішов, значить, Анна того варта.

Я підходжу ближче, дістаю зі своєї сумки серветки, намагаюсь знайти якісь слова.

— Ти не втратиш роботу. Тебе цінять. — кажу і простягую серветки.

Задумуюсь. Крім Ілони, у Вишенського були жінки, яких мені доводилося бачити. Він завжди був уважним і турботливим до них, тому Анну він не залишить і вирішить всі проблеми.

Раптом згадався погляд Яра, коли він нагадав мені про обід. З’явилося незрозуміле неприємне відчуття.

— Це так. Але як працювати, коли відчуваю свою провину і осуд інших? — запитує Анна, трохи заспокоюючись.

— Так, як працювала до цього. Якщо тобі тут подобається і ти хочеш залишитися, то саме це є важливим. А не думка сторонніх, чужих тобі людей.

На якийсь момент Анна задумалась:

— Ти права.— вона усміхнулась і неочікувано обняла мене. — Дякую. Ти дуже розумна і хороша.

Хороша. Дивно, що давати поради легше, ніж втілювати їх у власне життя.

От наче зробила гарну справу, а настрій впав стрімко. Апетит пропав, тому згодом я просто повернулась в приймальню.

Ловлю себе на думці, що лише я одна нічого не встигаю. Ні фліртувати, ні пліткувати, ні потрапляти в скандали завдяки інтрижкам.

Можливо це зі мною щось не так?

У інших, крім роботи, є якесь життя.

Як же мені навчитися жити?

Коли важкий робочий день добігає кінця, я спускаюсь на паркінг. Знову трохи похитуюсь від втоми.

Підходжу до свого авто, бачу на лобовому склі великий оберемок червоних троянд.

Ненавиджу ці віники.

Ще й здогадуюсь від кого, тому навіть не хочеться торкатися.

Сідаю в машину, заводжу. Дивлюсь на троянди за склом.

Мимоволі згадую Марину Тимофіївну з канцелярським ножем і настановами:

«В домі у справжньої жінки повинно бути багато квітів».

«Ти зобов’язана вміти створювати атмосферу затишку для чоловіка, який зробить тобі честь...».

Вмикаю двірники, спостерігаю за тим, як троянди і їх пелюстки сипляться в різні сторони.

Залипаю на цьому моменті, допоки не з’являється звук мотора автомобіля навпроти. Машина Вишенського. За кермом сидить сам Яр і зосереджено дивиться на мене, а поруч, на пасажирському сидінні — Сумський, у погляді якого подив і...злість?

Таки від Сумського, від кого ж ще. Це він так вразити мене хотів?

Мабуть засмутився, що не вийшло.

Чи не дивно, що я зневажаю єдиного чоловіка, який першим за багато років проявив до мене симпатію?

Видно, стосунки — не моє.

Мабуть потрібно завести кота.

Скидаючи всі ці думки на задній план, нарешті їду додому.