Розділ 8

Вночі погано спала, а коли прокинулась, зрозуміла, що спізнююся на роботу.

Громські намагалися додзвонитися, тому я вимкнула телефон.

Не думаю, що крізь потік обурення та звинувачень змогла б вставити хоч слово.

Я відчуваю злість і розпач.

Найгірше — сумнів, чи правильно я вчинила, отак психанувши.

Вісім років я жила в оселі Громських. Яка-не-яка, а це була єдина моя сім’я. Іншої я не мала і боюсь, що не зможу мати. Який у мене був приклад нормальних взаємостосунків? Може, я боюсь їх заводити, а сама себе переконую в тому, що не хочу?

Збираючись, намагаюсь хоч трохи себе опанувати.

В офіс влітаю за дві хвилини до початку робочого дня.

Це моє перше запізнення за чотири роки. Ярослав, мабуть, лютуватиме. Особливо після того, як я йому нагрубила.

Останнім часом у мене добре виходить псувати стосунки з людьми.

Поспішаючи, ледь не збиваю Вірочку в коридорі:

— Яна, а ти чула, що наш Ярослав Олегович порвав з мимрою-Ілоною???

— А це мене стосується тому що…— зупиняюсь на секунду —А! Точно! Це ж мене не стосується! — іду далі.

Але Вірочка не здається і біжить за мною:

— Ілона вчора стрім записала, лила сльози і сказала своїм підписникам, що Яр її кинув заради своєї секретарки. Уявляєш? Нашої Ані! І деякі сайти це опублікували...

Я стискаю щелепи, намагаюсь опанувати себе:

— Віро. Мені це не цікаво! — кажу різкіше, ніж хотіла.

Не подобається мені те, що я чую і, здається, розумію чому.

Це вже не просто особисте життя Яра чи якісь внутрішні кадрові перестановки. Це інформаційний шум, який тягне за собою репутаційні ризики для компанії.

Прокручую в голові, що зазвичай робиться в таких ситуаціях, якщо ця інформація розійдеться далі.

Це додаткові розмови, уточнення, дзвінки, можливо — підготовка якихось формальних відповідей або координацію з PR, юристами. Хтось має це контролювати. І, швидше за все, це буду я.

Проходжу до свого місця, вмикаю ноут.

Щоб дізнатися плани на день Вишенського, потрібно спочатку зайти до нього.

Стукаю до кабінету Ярослава Олеговича, прочиняю двері. Він розмовляє по телефону, рукою показує мені увійти.

Видно, що злий.

— Мені все одно як ви це видалите! Робіть! – Вимикає дзвінок.

Піднімає на мене погляд. У сірих очах холод, який, здається, пробиває мене наскрізь. Автоматично випрямляюсь, чекаючи чого завгодно.

Тим не менш, Вишенський звертається до мене спокійним тоном:

— Яно, через годину у мене зустріч з партнерами. Підготуй відповідні папери. На сьогодні забронюй три місця в ресторані. І розмісти оголошення про вакансію секретаря.

— Добре. Зрозуміла. — кажу, повертаючись до виходу. Тим часом думаю, що ж сталося з нашим HR-ом? Його теж кудись перевели?

— Яно... — кличе Вишенський.

— Так? — обертаюсь.

— Не забудь пообідати сьогодні — його погляд потеплішав, на губах з’явилася ледь помітна посмішка.

На якусь мить навіть зависаю.

Це що? Турбота?

— Добре. Дякую. — Нарешті відриваю свій погляд від боса і йду працювати.

Може, мій наїзд в п’ятницю так подіяв на Вишенського? І як же добре, що він на мене не злиться.

Повернувшись до себе, вирішую завдання Яра, перевіряю кореспонденцію, відповідаю на дзвінки.

І хоч я намагаюсь робити все по черзі, не заганяючи себе, але робочий день все одно продовжується в шаленому ритмі.