Розділ 7

— Яно, чому ти не береш слухавку?

— Бо лише сьома ранку, у мене перший вихідний після...

— Нічого не хочу чути! Завтра у нас звана вечеря! Прийдуть Базилевичі з Оленкою! Ти повинна приїхати також! Відмовок на цей раз я не потерплю.

Марина Тимофіївна закінчує розмову, а я голосно стогну і накриваюся ковдрою з головою. Добре хоча б, що завтра — настане лише завтра.

Наступного дня неохоче їду до батьків.

По дорозі купую торт, приїжджаю до знайомої квартири.

Дім, милий дім.

На порозі мене зустрічає Марина Тимофіївна:

— І де тебе носить? Скоро гості прийдуть, а на стіл не накрито. Допомагай! — Спочатку невдоволено. Потім, вже спокійніше продовжує — Оленка сьогодні прийде зі своїм нареченим. Я бачила його на фото в соцмережах. Чорнявий, високий красень, працює адвокатом! Така вона молодець! Сумніваюсь, що на тебе клюне хтось порядний…

Стараючись не зважати на різкі репліки, мовчки допомагаю накрити на стіл.

Нарешті приходять гості: тітка Катерина, дядько Сашко і Олена зі своїм Віктором — так його представили. Дійсно, на перший погляд симпатичний чоловік.

Олена вчепилася в його руку, ловить кожне його слово. Схоже, це серйозно.

За столом починається розмова про знайомство Олени з Віктором, про майбутнє весілля. Про якісь її заслуги, як адміністратора стоматологічної клініки. А я з одного боку радію, що на мене не зважають, з іншого — накриває втома і з’являється непереборне бажання швидше поїхати додому.

Прикро, що залишається все менше часу на відпочинок перед важким робочим тижнем.

— Ну, давайте вип’ємо за знайомство – піднімає келих Громський. – І за заручини, звісно. Олена — справжня красуня. Наречена, яких ще пошукати.

— Ой, дядя Кіріл, перестаньте — відповідає Олена досконалим суржиком. — Ви мене вгоните в краску!

Віктор усміхнувся і цілує Олену в щоку:

— Тобі це личить, кохання моє!

Цей жест виглядає неймовірно награним. А можливо це мені лише здається через відсутність настрою.

Раптом тітка Катерина вирішила звернути увагу на мене:

— Яно, а в тебе як справи? Все працюєш?

— Так, дякую. У мене все добре на роботі — відповідаю.

— Сподіваюся найближчим часом ми познайомимося і з твоїм нареченим?

— Звісно. Як тільки він з’явиться, одразу дам знати – легко усміхаюсь.

Марина Тимофіївна з невдоволеним обличчям:

— Якось ми хотіли познайомити Яну з хорошим хлопцем — сином Кирилового армійського друга. Але ж у неї ніколи немає часу ні на побачення з достойним юнаком, ні на нас — батьків. Коли ми її забрали з дитячого будинку, у нас завжди був на неї час.

— З дитячого будинку? – дивується Віктор.

— Так, Вікторе. Ми взяли Яну з дитячого будинку, коли їй було вісім. Вона сирота. Її батьки загинули в автокатастрофі. Стільки часу у нас пішло на її виховання, Ви собі навіть не уявляєте. Ми з Кирилом Анатолійовичем життя поклали на це…

Знову те саме.

Як вони можуть? Сидіти і обговорювати це так, наче мене тут немає. Наче я — пусте місце.

Хоча, я завжди ним була для них. Хіба це щось нове?

Помічаю співчуваючу посмішку на обличчі Олени. Вона дотягується до Марини Тимофіївни і підтримуюче стискає її руку.

У Віктора ж від монологу Марини Тимофіївни полізли брови вгору:

— О! пані Марино! Я вражений вашою з паном Кирилом самопожертвою! Присвятити своє життя чужій дитині, у якої може проявлятися погана генетика. У цих закладах взагалі не отримують належної освіти. А що вже говорити про тамтешнє виховання цих... сиріт.

Раптом я відчула образу і сором. І ще більше бажання забратися звідси.

Мені здавалося, що я звикла до подібних розмов і стереотипів, але сьогодні ситуація дійшла до повного абсурду.

На якомусь автопілоті я тягнусь до індички в центрі столу, просто рукою беру шматок м'яса, надкушую, швидко пережовую.

Потім кидаю залишок м'яса в свою тарілку і облизую долоню, провівши язиком по всій її довжині.

Тиша. Вперше. Всі витріщились лише на мене.

Тягнусь за серветкою:

— Я перепрошую. — кажу. — Бачте, попри титанічні зусилля цієї чудової родини, недоліки сирітського виховання все ж інколи дають про себе знати.

Витираю руки, піднімаюсь і в мертвій тиші йду на вихід.

Не хочу лишатися тут більше ні секунди.

Коли їду до своєї квартири, мене колотить. Сльози застилають очі. Телефон починає вібрувати, на екрані з’являються дзвінки від Громських по черзі, але я не відповідаю.

Може варто було б вже давно висловити все, що я про них думаю, але сумніваюсь, що мене колись почують і зрозуміють. Вони ніколи цього не хотіли.

Тож нехай котяться під три чорти.