Розділ 6

Я чекала цих вихідних як свята. Нарешті з’явилась можливість гарно виспатися.

Десь на межі сну я вловлюю глуху вібрацію.

Телефон наполегливо нагадує про себе, поки я не здаюся і не беру його в руки.

З великим зусиллям розплющую очі — бачу три пропущених від моєї прийомної матері.

Сон зник миттєво.

Замість нього приходить неприємне відчуття. Минуле знову нагадує про себе, і я провалююся в спогади.

Я добре пам’ятаю дитбудинок.

Довгі коридори, загальні кімнати. Вицвілий Леопольд на стіні ігрової... Запах каші і хлорки. Старі іграшки. Суворі няні.

І ми — діти, у яких один день схожий на інший.

Найчастіше згадується осінь.

Вона здавалася довшою за інші пори року.

Довгі, похмурі, затягнуті хмарами дні.

Я постійно сиділа на підвіконні й пальцем обводила крапельки дощу на склі.

Дивилася, як пожовтіле листя падає на мокрий, потрісканий асфальт.

Найбільш очікуваними були приїзди гостей: волонтерів, меценатів чи потенційних усиновлювачів. Ми дуже раділи відвідувачам.

Інколи когось із дітей забирали нові батьки, і це давало віру іншим.

Якось у наш дитбудинок приїхала сімейна пара, яка одразу знайшла мене поглядом. Вони довго розмовляли з вихователями, поглядуючи на мене. А після цього почали приїжджати частіше, навіть привозили подарунки.

Згодом мене забрали.

Марина Тимофіївна та Кирило Анатолійович Громські — мої прийомні батьки, які удочерили мене, коли мені було вісім.

Своїх дітей у них не було. Оформлення документів пройшло досить швидко.

Коли вони привели мене у свою квартиру, я все ще не вірила в своє щастя. Боялася, що нові мама і тато передумають і повернуть мене назад.

Я старалась не шуміти, не набридати, допомагати.

У квартирі Громських завжди було багато квітів. Вони стояли у важких вазах, у кожній кімнаті.

Марина Тимофіївна казала, що дівчатка повинні вміти вести побут і стежити, щоб у домі все було бездоганно.

Я раділа, коли мені доручили доглядати за квітами, попередньо навчивши мене цьому. Я підрізала стебла, змінювала воду. Хотіла, щоб кожна квіточка залишалася гарною якнайдовше.

Але рано чи пізно квіти все одно втрачали вигляд.

Тоді їх просто викидали і замінювали новими. Такими ж тимчасово живими.

Але це не було моїм єдиним заняттям. Окрім навчання, я також почала відвідувати гуртки — бальні танці та гру на фортепіано.

Спочатку мені подобалося. До того випадку, поки я не отримала покарання за зауваження викладача музики.

Марина Тимофіївна вдарила мене по обличчю, а потім зачинила у ванній. Я просиділа там щонайменше кілька годин у цілковитій темряві.

З часом подібні покарання почастішали. Прийомні батьки говорили, що я їх розчаровую, і продовжували виміщати свою агресію.

Бо я не досягала ідеалу, якого вони прагнули.

Ідеал звали Олена – донька їхніх найкращих друзів, лише на два роки старша за мене. Дівчинка була тендітна і мила. Громські нею захоплювалися.

Пізніше я зрозуміла, чому обрали саме мене: в дитинстві я була трохи схожою на Олену зовнішньо.

Мене постійно порівнювали з нею, ставили в приклад.

У дванадцять років я кинула фортепіано. Просто одного дня відмовилася грати. Це був, мабуть, єдиний бунт, який я собі дозволила, витримавши суворе покарання.

А ще через рік, вирішивши покататися на скейті сусідського хлопчика, я зламала ногу. Довелося покинути танці.

Батьки нарікали та жалілися знайомим, що я не виправдала їхніх сподівань. І хоч я вчилася дуже добре, їм цього було замало.

З часом я навіть зовні перестала бути схожою на їхню обожнювану Олену: моє волосся стало темнішим, риси обличчя загострилися через худорлявість.

Олена ж залишилась світловолосою дівчиною з трохи дитячим виразом обличчя.

І хоча в неї немає ніяких особливих досягнень, Громські й досі дивляться на неї як на ідеал та ставлять мені в приклад.

Я не знаю, чому спілкуюся з прийомними батьками. У мені живе глибока образа — інколи відступає, але кожна критика, кожен докір повертають її назад.

І водночас я думаю: чи вчилася би я так старанно, залишившись у дитбудинку? Чи прагнула б більшого, не маючи тих прикладів, які дали вони мені?

А можливо, я досі спілкуюся з прийомними батьками через ілюзію про те, що повинна мати хоч когось у своєму житті.