Розділ 5

До кінця тижня я перестаю рахувати час.

Ще один файл. Ще один звіт. Ще одне доручення.

Інколи здається, що нічого не встигаю. Часто забуваю навіть поїсти.

Ночі пролітають просто як мить.

Я вже не насолоджуюся своїми світанками.

У п'ятницю допрацьовуючи останню годину, майже не реагую на двері. Лише піднімаю очі, коли вони відчиняються.

Вишенський заходить і зупиняється біля столу.

– Все встигаєш?

– А в мене є вибір?

Коротка пауза, я не відриваюся від роботи.

– Інвестиційні плани та договори з партнерами залиш на потім, – говорить він спокійно.

– У мене і так все на потім залишено: обід, сон, будь-які стосунки, нормальне життя… Особливо після деяких кадрових рішень. Не всі можуть дозволити собі поєднувати особисте з роботою...

Я запинаюсь.

На секунду стає тихо навіть у моїй голові.

Повільно видихаю і ніби тільки зараз усвідомлюю, що сказала це вголос.

Погляд Яра стає більш пронизливим і уважним.

Я ковтаю повітря.

– Вибачте, – тихо кажу.

Він витримує паузу.

– Я просив тебе повідомляти, якщо не справлятимешся. Ти це пам'ятаєш?

Я не відповідаю.

Вишенський сканує мене своїм пронизливим фірмовим поглядом.

– З понеділка передаси зведення фінансової звітності підлеглим Сумського. Ти достатньо зробила за цей тиждень. Співбесіди на позицію нового секретаря почнуться найближчим часом. На сьогодні робочий день завершено.

Він розвертається і виходить.

Я залишаюся сидіти, дивлячись у монітор, який раптом перестає фокусуватись. Не знаю скільки минає часу, поки я нарешті вгамовую тремтіння в руках.

Вже вдома відчуваю, як напруга відходить на задній план.

Проходжу в квартиру, вмикаю світло, кидаю ключі на стіл. Починаю роззуватись — і мене трохи веде. Хапаюсь за стіну, щоб не впасти.

Якщо далі так піде, ще місяць на цій роботі я не витримаю.

Хоча кого я обманюю.

Витримаю.

Я завжди витримую.

Трохи прийшовши в себе, йду на кухню, відкриваю червоне вино.

Роблю ковток просто з пляшки.

Чудово.

Останнім часом все і так летить до біса, чому б не додати ще й алкоголізм до списку досягнень.

Спираюсь на стільницю і дивлюся у вікно. Там уже темно, і в склі відбиваюсь я. Виглядаю… втомлено. Більш втомлено, ніж зазвичай.

Чотири роки.

Я завжди думала, що просто треба ще трохи потерпіти. Ще трохи постаратись і все. Щось зміниться. Стане легше.

Роблю ще ковток і відчуваю, як втома накриває сильніше. Як важка ковдра, з-під якої не хочеться вибиратись.

Більше не думаю про сьогоднішній день. Не хочу.

Я повільно відштовхуюся від стільниці і йду у ванну.

Відкриваю кран, дивлюся, як набирається вода. Шум рівний, заспокійливий. Майже гіпнотичний.

Коли занурююсь у теплу піну, видихаю. Мені здається, що я пливу. Дивлюся у перед собою крізь напівзаплющені очі.

Час розтягується і стає майже непомітним.

Вода поступово холоне. Я це відчуваю, але не реагую одразу. Не хочеться рухатись.

Зрештою змушую себе піднятись. Накидаю халат, доходжу до ліжка, падаю, навіть не думаючи, як лежу.

Очі закриваються самі.

І перед тим, як провалитись у сон, в голові з’являється думка: завтра субота.