Розділ 4

Прокидаюсь ще до будильника. Починаю згадувати вчорашню ситуацію. Усе це неприємно до нудоти.

Якийсь час я просто лежу, дивлячись у стелю, ніби можна відкласти цей день, якщо не рухатись.

Не можна.

Починаю швидко збиратися. Так, наче це може мене відволікти від неприємних думок.

Дорога до офісу здається довшою, ніж зазвичай.

Я не розумію, чого чекати від сьогоднішнього дня.

Заходжу в приймальню, вмикаю комп’ютер. Спочатку ловлю себе на тому, що прислухаюсь до кожного звуку в коридорі, але роботи стільки, що ні на що інше у мене просто не залишається часу.

До середини дня я неймовірно втомлююся.

Про що думав Яр, коли доручив мені ще й збір фінансових даних?

У відділі Сумського в його підпорядкуванні троє людей. То чому цим займаюсь я?

Якби ж я не соромилася спитати.

Відкидаючись на спинку крісла, на кілька секунд заплющую очі.

Двері відчиняються — я здригаюся.

– Яночка, привітусі. Ти тут взагалі як, жива? Бо я лише як дивлюсь на ці всі твої папки і мені вже погано стає, чесно. Це ж нереально одній людині стільки витягнути, — тараторить Вірочка, заходячи всередину.

Я відкриваю очі.

– Привіт. Поки що жива.

Вона підходить ближче, нахиляється до столу, ще раз ковзає поглядом по папках.

– Я на твоєму місці не терпіла б таке. Пішла б і сказала, що це не мої обов’язки. Хоча, з іншого боку, ти тепер помічниця у двох найкрасивіших чоловіків! Ти одна бачитимеш їх щодня. Ну хіба так можна? – не зупиняється вона ні на секунду.

Я мовчу.

Вона знижує голос.

– Я тут чула, що Сумського нашого Максимчика одразу на цілий тиждень у філіал відправили. Уявляєш? От просто взяли і відправили. Навіть не дали надивитися на нього як слід... Я всіх розпитала, але ніхто не знає чому це сталося...

Я на секунду завмираю.

– Ясно.

Вона уважно дивиться на мене, ніби чекає чогось більшого.

– Ладненько, не буду заважати. Бачу ти зовсім зайнята, – кидає вона наостанок і виходить.

Обдумую почуте.

Тиждень.

Повільно видихаю.

Тільки тепер розумію, наскільки була напружена з самого ранку. Зараз ніби щось відпустило і я спокійно продовжую працювати.

***

Так в шаленому ритмі минає день, за ним – інший.

Вирішую основні справи, паралельно закриваючи нагальні задачі, потім знову повертаюсь до фінансового відділу. Хоча Сумського на місці немає, але робота лишилась.

Якогось дня Анна влітає в приймальню так, ніби за нею хтось женеться.

– Вона тут… – видихає.

– Хто?

– Ілона. Вона в офісі. – зв’язується з босом – Ярослав Олегович, до Вас Ілона Василівна...

Анна нервово сідає на своє місце. Її плечі трохи піднялись, вона інстинктивно зменшилась, ніби намагаючись стати менш помітною.

Не розумію чому вона так боїться дівчину боса. Не з’їсть же та її.

Вишенський виходить із кабінету назустріч в той момент, як в приймальню заходить Ілона.

Вродлива, впевнена, граційна. Бойовий макіяж лише підкреслює її хижу вроду.

Ілона ковзнула очима по Анні – погляд став різкішим. Анна одразу опустила очі.

Ілона перевела погляд на Яра:

– Котику, – протягнула солодким тоном, – Ти так запрацювався, що став ігнорувати мої дзвінки. Я вирішила зробити тобі сюрприз.

Ярослав ледь помітно усміхається, але в цій усмішці немає тепла.

– Привіт. Заходь, – сказав він спокійно і жестом вказав у бік кабінету.

Ілона пройшла повз нього, зачепивши поглядом Анну ще раз – коротко, злісно. Анна так і залишилась сидіти, не піднімаючи очей.

Двері кабінету зачинились.

Спочатку Було тихо. Потім до нас долітали лише деякі обривки істеричних фраз Ілони:

– …ти не приїжджаєш… ...ігноруєш мене... …ця секретарка ...

Голос Яра – тихий, рівний, майже спокійний. Слів не розібрати, але тон холодний, контрольований. Такий, що не залишає простору для істерики.

Ілона різко щось відповідає, голос стає вище:

– …мені не подобається це…

Пауза.

Я опускаю голову і починаю працювати далі. Відкриваю нову таблицю. Голоси за дверима стають фоном.

З кабінету чути ще кілька різких емоційних фраз Ілони. І знову спокійний, низький тон Яра, який ніби «гасить» розмову.

Потім тиша.

А далі двері різко відчиняються. Ілона виходить з кабінету і вже ні на кого не дивлячись швидко прямує до виходу.

Яр раптом виходить зі свого кабінету і кличе до себе Анну.